Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

— Врахуй, я не просто ревную. Я переживаю. І до речі, терпіти це тобі недовго. Як тільки Салім поїде керувати нашим філіалом у Стамбулі, все стане набагато спокійніше.

 

— Ох, звісно! — Я саркастично зітхнула. — А поки що, Еміре, я буду дзеркалити тебе.

 

Він насупився.

— Що це означає?

 

— А це означає, що я теж почну тебе ревнувати. І знаєш до кого?

 

— До кого? — Його голос вже звучав стримано, але в очах було помітне напруження.

 

Я нахилилася ближче до нього, примруживши очі:

— Хоча б до матері Саліма. До жінки, яку ти так сильно кохав раніше.

 

Його обличчя раптом перекосилося від здивування і злості.

— Ти що, знущаєшся?

 

— Анітрохи, — я усміхнулася невинно. — Салім усе мені розповів.

 

Він різко пригальмував вдруге, обернувся до мене і важко видихнув:

— Анастасіє, ти випробовуєш моє терпіння.

 

Я відчула себе переможницею в цій сутичці, але розуміла, що я вигалі бій, а не війну.

 

Я ще раз поправила волосся, обертаючись до нього, і раптом, сама не знаючи чому, запитала:

— Еміре, а де зараз мати Саліма?

 

Він кинув на мене швидкий погляд, але відповів з якоюсь дивною байдужістю:

— Вона живе в Україні. Вийшла заміж давно.

 

— А що вона за людина? Яка вона? — Я намагалася звучати безтурботно, але не могла приховати інтересу.

 

Він знизав плечима:

— Розумна, красива жінка. Дуже сильна. Вона багато пережила, але завжди трималася гідно.

 

— Ого, звучить так, ніби ти її дуже поважаєш, — зауважила я, пильно вдивляючись в його профіль.

 

— Звісно, поважаю. Вона мати мого сина, — відрубав він, але в голосі з'явилася ледь помітна тепла нотка.

 

— Скільки їй років?

 

— Близько п’ятдесяти, якщо не помиляюся, — він відповів трохи сухо, ніби хотів уникнути цієї теми, але я вперто продовжувала.

 

— Тобто вона зараз заміжня? — Я вдала неймовірну зацікавленість.

 

— Так, її чоловік — хороший чоловік. Вони щасливі разом.

 

Я зробила вигляд, що думаю, а потім повернулася до нього з легкою усмішкою:

— А ти її кохав?

 

Він трохи зам'явся, але швидко відповів:

— Кохав.

 

— Сильно?

 

Його руки на кермі напружилися, але він продовжував говорити спокійно, ніби це була якась формальність:

— На той час так.

 

— А як ви познайомилися? — Я вже не могла зупинитися, бо мене справді цікавило, що він скаже.

 

Він зітхнув, ніби здався:

— Це була звичайна історія. Ми зустрілися в Туреччині. Вона була там по роботі. Її харизма, інтелект і краса захопили мене з першої зустрічі.

 

Я пильно дивилася на нього, вловлюючи кожну емоцію на його обличчі. Він намагався здаватися байдужим, але щось в його очах зраджувало його. Його голос був м'яким, але в ньому чулося тепле захоплення, яке, здається, досі жило в ньому.

 

— Ого! — раптом вирвалось у мене. Я трохи знизила голос і додала: — Як ти розповідаєш про неї із захопленням...

 

Він різко кинув на мене погляд.

— Що ти хочеш цим сказати?

 

Я зітхнула, стискуючи пальці на колінах.

— Ти її досі не забув, правда?

 

Він швидко загальмував, зупиняючи машину на узбіччі. Його обличчя здавалося кам’яним, але очі палали.

— Анастасіє, що за дурниці ти говориш?

 

— Це не дурниці, Еміре, — я підвищила голос, хоча намагалася залишатися спокійною. — Ти розповідаєш про неї так, ніби вона досі для тебе важлива.

 

— Вона була частиною мого минулого, — різко відрубав він. — І тільки минулого.