Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

збирався на відкриття виставки у галереї Куца, і запропонував мені там зустрітися, коли я сказав про свою справу.

— Чи є в цьому щось? Що це за історія зі спадщиною? — запитав я.

— Для тебе дещо є, — сказав Гаґґінс.

Наприкінці сорокових, коли Гаґґінса вважали знаменитістю у Ґринвіч-Вілледжі, я був дуже незначним членом товариства, що обговорювало політику, літературу й філософію у його помешканні. Туди приходили такі люди як К’яромонте, Рагв, Абель, Пол Ґудмен і Гумбольдт фон Флейшер. Гаґґінса й мене об’єднувала любов до Гумбольдта. Поза тим у нас було мало спільного. Багато в чому ми одне одного дратували. Кілька років тому під час з’їзду Демократичної партії в Атлантик-Сіті, у цьому вулику розваг, ми спостерігали, як Губерт Гамфрі вдавав, що розслабляється зі своєю делегацією, тимчасом як Джонсон його дражнив, і щось у вишуканому нищенні, у порваних струнах святкових веселощів налаштувало Гаґґінса проти мене. Ми вийшли на променад, і, побачивши жахливу Атлантику, перетворену тут на карамельну масу зі солоної води та схожий на піну попкорн, який скидає у воду мітла прибиральника, Гаґґінс зненацька напустився на мене. Нікого не боячись і підтверджуючи свої аргументи стрясанням сивої цапиної борідки, він гостро розкритикував книжку Гаррі Гопкінса, що я опублікував тієї весни. Гаґґінс приїхав на з’їзд в Атлантик-Сіті як репортер журналу «Віменс Веар Дейлі». Чудовий журналіст такого рівня, що мені його ніколи не досягти, а також знаменитий богемний опозиціонер та революціонер. Чому я так прихильно ставлюся до «Нового курсу» й приписую стільки заслуг Гопкінсу? Я завжди по-підлабузницькому вихваляв у своїх книжках американську систему правління. Я був апологет, підставна особа, маріонетка, практично як Андрій Вишинський. В Атлантик-Сіті, як і всюди, цей високий рум’яний бородань, який заїкався та полюбляв сперечатися, був одягнутий вільно: у штанях з міцної бавовняної тканини та тенісних черевиках.

Я зараз бачу себе таким, як тоді, коли розглядав його на тому променаді. У моїх очах були зелені й бурштинові цяточки, в яких він, мабуть, побачив цілі еони сну та неспання. Якщо він гадав, що я відчуваю до нього неприязнь, то помилявся. Він подобався мені чимраз більше. Був уже досить старий, і нещадні сили людської гідростатики почали перетворювати його лице на розтягнутий пожмаканий мішок, проте рум’янець залишився такий же яскравий, і він досі був гарвардським радикалом у дусі Джона Ріда, один із тих вічно молодих, легкодумних, піднесених американських інтелектуалів, відданих своєму Марксу, чи своєму Бакуніну, Айседорі, Рендольфу Борну, Леніну й Троцькому, Максу Істмену, Кокто, Андре Жідові, російському балету, Айзенштайну — прекрасному передовому пантеону добрих давніх часів. Для нього відмовитися від свого чудового ідеологічного капіталу було анітрохи не легше, ніж від облігацій, успадкованих від свого батька.

У переповненій галереї Куца він розмовляв із кількома людьми. Він умів підтримувати розмову на шумних кок-тейльних вечірках. Галас і випивка лише підхльостували його. Можливо, його голова була не зовсім ясна, та я її завжди цінував. Вона була видовжена й велика, обрамлена старанно розчесаним сивим волоссям; нерівні кінчики довгих пасом ззаду були схожі на зазублини. Живіт цього високого чоловіка вкривала смугаста сорочка; широкі кармазинові смуги чергувалися з диявольськими багряними, що нагадували стрічки, якими прикрашають святкове травневе дерево. Я пригадав, як понад двадцять років тому опинився на пляжній вечірці в Монтоці на Лонґ-Айленді, де голий Гаґґінс, сидячи на одному кінці колоди, обговорював слухання у справі «Армія — Мак-Карті» з оголеною дамою, яка осідлала другий її кінець. Гаґґінс розмовляв із мундштуком, затиснутим у зубах, і його пеніс, що лежав перед ним на гладенькій, як вода, деревині, виражав усі коливання його інтересу. І коли він пускав клуби диму й висловлював свої погляди з іржанням та затинаннями, його прутень то висувався вперед, то подавався назад, наче куліса тромбона. До чоловіка, про якого ви маєте такі спогади, неможливо відчувати неприязні.

У галереї він почувався зі мною ніяково. Він розумів усю химерність моєї перспективи. Я теж не пишався нею. До того ж я був налаштований набагато приязніше, ніж він того хотів. Якщо він не мав ясності в думках, то і я теж. Мене переповнювали якісь безладні передчуття та швидкоплинні думки, і я нікого не осуджував. Взагалі-то я боровся з тими судженнями, що їх виніс у часи моєї нерозважливості. Я сказав, що радий його бачити і що в нього хороший вигляд. І навіть не збрехав. Колір обличчя мав свіжий, і, незважаючи на огрубіння носа, вікові спотворення, вуста, спухлі, мов від укусу бджоли, мені й досі він подобався. Щоправда, він міг би обійтися без борідки сільського констебля.

— О, Сітрине, тебе випустили з Чикаґо. Кудись їдеш?

— За кордон, — відповів я.

— З тобою мила молода дама. Страшенно прр-прр-иваб-лива, — заїкання прискорювало, а не затримувало темп його мовлення. Камінці в гірському потічку дають нам змогу побачити, як стрімко лине вода. — То ти хочеш забрати свою спад-спад?..

— Так, але спершу хочу, щоб ти сказав, чому такий непривітний. Ми ж знаємося понад тридцять років.

— Що ж, окрім наших політичних поглядів…

— Більшість політичних поглядів, наче старі газети, що їх пережовують оси, — побляклі кліше та дзижчання.

Гаґґінс сказав:

— Декому не все одно, куди котиться людство. До того ж ти не можеш очікувати від мене пр-пр-пр-ивітності, коли видаєш щодо мене такі жарти. Ти сказав, що я був Томмі Менвіллом[241] лівих і що я віддаюся справам так само, як він одружувався з дівками. Кілька років тому ти образив мене на Медісон-авеню через протестні значки, що були на мені. Ти сказав, що колись я мав і-і-ідеї, а тепер лише значки, — скривджений та схвильований, кидаючи мені у вічі мої власні зухвалі образи, він хотів почути, що я на це скажу.

— Мені прикро зізнатися, що ти процитував мене правильно. Я визнаю свою ганебну ваду. У глушині, далеко від подій на Сході країни, я вигадую різні дошкульні речі, що їх можна було б комусь сказати при зустрічі. Гумбольдт ввів мене у товариство в сорокових, але я так і не став своїм у вашому гурті. Коли всі захоплювалися Бернгемом чи Кестлером, мене цікавило щось інше. Те ж саме стосувалося «Енциклопедії уніфікованої науки»[242], закону комбінованого розвитку авторства Троцького, поглядів К’яромонте на Платона, Поля Ґудмена — на Прудона, і майже всіх — на Кафку чи К’єркеґора. Це нагадувало скарги Гумбольдта на дівчат. Він прагнув зробити їм добре, але вони не хотіли для цього затриматись. Я теж не хотів затримуватися. Замість того, щоб подякувати за