Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

надану мені можливість долучитися до культурного життя Ґринвіч-Вілледж у роки його розквіту…

— Ти був замкнутий, — сказав Гаґґінс. — Але для чого ти себе бер-бер-беріг? Ти вдавав із себе зірку, от тільки, де твоє мер-мер-мерехтіння?

— «Замкнутий» — це ти добре сказав. Якщо інші мали у собі нікчемний вміст, то я мав усередині чудову порожнечу. Мій гріх полягав у тому, що я потайки вважав себе розумнішим за усіх вас, які захоплювалися 1789-м, 1848-м, 1870-м, 1917-м роками. Проте ви значно приємніше й веселіше збували час, з вашими вечірками та всеношними дискусіями. А мені залишалося лише суб’єктивне й бентежне задоволення від думки, буцімто я такий розумний.

— Хіба ти й досі так не вважаєш? — запитав Гаґґінс.

— Ні, не вважаю. Я відмовився від цієї думки.

— Ну, ти ж осів у Чикаґо, де вважають, що Земля пласка, а Місяць створений із зеленого сиру. Ти повернувся до своїх братів по розуму, — сказав він.

— Думай, що собі хочеш. Я не для того прийшов зустрітися з тобою. Хай там як, але нас і досі дещо пов’язує. Ми обидва обожнювали Гумбольдта. Можливо, між нами є ще щось спільне. Ми обидва — женихливі старигани. Ми не сприймаємо один одного серйозно. Але жінки, здається, й досі зважають на нас. То що там із тією спадщиною?

— Хоч би що там було, вона в конверті з написом «Сітрин», і я не розкривав його, бо старий Вальд-Вальдемар, Гумбольдтів дядько, прибрав його до рук. Я не знаю, як став виконувачем духівниці.

— Гумбольдт і тебе обливав брудом, правда ж? Коли ти долучився до гурту його вболівальників у «Бельвю», і він сказав, що я вкрав його гроші. Можливо, ти був і біля театру Беласко, коли він мене пікетував.

— Ні, але в цьому був певний ш-ш-шарм.

Сміючись, Гаґґінс дмухав у свій мундштук. Чи не російська актриса Успенська запровадила моду на такі мундштуки у тридцятих роках? А може, це був Франклін Рузвельт чи Джон Гельд-молодший. Як Гумбольдт, та і я також, Гаґґінс полюбляв старі фільми. Гумбольдтове пікетування і своє власне — біля Білого дому, він, певно, розглядав як сцени зі стрічок Рене Клера.

— Я ніколи не вірив, що ти вкрав його гроші, — мовив Гаґґінс. — Я знаю, що це він привласнив твоїх пару тисяч. Він підробив чек?

— Ні, ми у пориві сентиментальності обмінялися незаповненими чеками. І він своїм скористався, — пояснив я. — І це було не пару тисяч, а майже сім.

— Я вів його фінансові справи. І переконав Кетлін відмовитися від її прав. Проте він сказав, що я взяв собі відсоток за послуги. І аж кипів із люті. Тож більше його не бачив, бідолаху Гумбольдта. Він обвинуватив якусь літню тел-телефоністку в готелі в тому, що вона клала йому на ліжко роз-розвороти з дівчатами з «Плейбоя». Схопив молоток і намагався вдарити ту стару бабу. Його забрали. І знову шок-шокова терапія. Аж плакати хочеться, коли подумаєш, який він був яскр-яскравий, самобутній, вродливий і чудовий, а які шедеври створив. Ах! Це суспільство має багато за що від-відповісти.

— Так, він був чудесний і щедрий. Я його любив. Він був шляхетний, — ці слова дивно звучали на галасливій коктейльній вечірці. — Гумбольдт усією душею хотів подарувати нам щось вишукане і витончене. Він був страшенно вимогливий до себе. Але ти кажеш, що його дядечко, любитель кінних перегонів, забрав більшість його паперів.

— А також речей та цінностей.

— Певно, втрата племінника завдала йому важкого удару та й налякала, можливо.

— Він одразу ж приїхав із Ко-Коні-Айленду. Гумбольдт тримав його в будинку престарілих. Старий букмекер, напевно, вир-вирахував, що пап-папери чоловіка, який заслужив на такий довгий некролог у «Нью-Йорк Таймс», мусять мати цінність.

— Гумбольдт залишив йому якісь гроші?

— Там був якийсь страховий поліс, і якщо він не проциндрив усе те на коней, то з ним усе гаразд.

— Під кінець Гумбольдт був при своєму розумі, якщо я не помиляюся.

— Він написав мені прек-прек-прекрасного листа. Скопіював для мене декілька своїх віршів на хорошому папері. Один про його угорського татуся, який їде з кавалерією генерала Першинґа схопити Панчо.

— Зубасті коні, торохкотіння колимаги, колючки кактуса та гуркіт зброї…

— Ти цитуєш не зовсім правильно, — зауважив Гаґґінс.

— І це ти передав Кетлін Гумбольдтову спадщину?

— Так, і, до речі, вона зараз у Нью-Йорку.

— Справді? Де вона зупинилася? Я хотів би з нею зустрітися.

— Вона теж летить у Європу. Я не знаю, де вона зуп-зу-пинилася.

— Я мушу з’ясувати. Але спершу маю з’їздити до дядечка Вальдемара в Коні-Айленд.

— Він може нічого тобі не дати, — сказав Гаґґінс. — Він паскудний стариган. Я писав йому й телефонував. І все дарма.

— Мабуть, телефонний дзвінок тут недоречний. Він вимагає справжніх відвідин. Ти не можеш його в цьому винуватити, адже до нього ніхто не приходить. Гумбольдтова мати була остання з його сестер, так? Він хоче, щоб хтось приїхав до нього в Коні-Айленд. І використовує Гумбольдтові папери як приманку. Можливо, він віддасть їх мені.

— Я впевнений, що ти його пер-пер… Ти його переконаєш, — сказав Гаґґінс.

* * *

Рената була дуже зла, коли я сказав, що вона повинна поїхати зі мною в Коні-Айленд.

— Поїхати у притулок для старих? На метро? Не вплутуй мене в це. Їдь сам.

— Ренато, ти мені потрібна.

— Ти руйнуєш мої плани. Я маю тут професійні справи. Це робота. Притулки для старих мене пригнічують. Останнього разу, коли я туди поткнулася, мала істерику. Хоча б не на метро.

— Іншого транспорту немає. Зроби старому Вальдемару подарунок. Він іще ніколи не бачив такої жінки, як ти, а він же був життєлюб.

— Облиш свої солодкі промови. Я не почула від тебе ні словечка, коли телефоністка назвала мене пані Сітрин. Тобі мов заціпило.

Пізніше, на набережній вона, досі роздратована, крокувала переді мною. Метро було жахливе: неймовірний бруд і графіті з балончиків з аерозольною фарбою. Гордо ступаючи, вона відкидала поли свого довгого пальта, і попереду мигтіли клаптики овечого хутра. Нідерландський капелюх з високим верхом Рената зсунула на потилицю. Анрі, давнього друга Сеньйори з Парижа, чоловіка, який, вочевидь, не був Ренатиним батьком, вразило її чоло. «Un beau front!» — повторював він знов і знов. «Ah, се beau front!» Красиве чоло. Та що було за ним? Тепер я цього не знав. Вона крокувала попереду, ображена, роздратована. Вона хотіла мене покарати. Але з Ренатою я ніколи не програвав. Вона подобалася мені навіть сердита. Люди дивилися їй услід, коли вона проходила повз них. Ідучи за нею, я милувався рухом