В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Сонний Гостомель зустрів малолюддям. Заплющені очі будівель. Завмерлі автомобілі. Коли-не-коли пройде чи проїде хтось. Позіхаючи на весь рот. Ще рано. Селище не прокинулось. На ногах той, кого підняла Потреба — невблаганне жорстоке божество.

Ось уже й «Капрі». Теж дрімає, тутешня гламурна зірка. Глибокий сон чатує сигналізація. Невтомні очі камер спостереження. Усе тут — як і вчора. Будівля. Планшет. Місце для куріння. Не вистачає машин на парковці і Вовчика з Русланом. Останній повинен курити. А, іще Шер. Колоритна постать. Мрія не одного поета. А може — й прозаїка.

Зупинився на паркувальному майданчику. Зайняв крайнє ліве місце. Вийшов з цупким целофановим пакетом і невеликим шпателем. Відучора пляма посвітлішала. Це не дуже добре. Але нікуди не поділася. А це — якраз добре. І дуже. Витіюваті обриси робили схожою на зображення якоїсь країни на географічній карті. Щось химерне, африканське. Який-небудь Мозамбік. Хоча ні. Більше схоже на Ефіопію. Спробуй, вигадай таке.

Вчора «Мерседес» Купріянова стояв тут недовго. За цей час великою пляма стати не могла. Значить, крапало не з нього. Але вчора була майже свіжою. До «Мерса» там стояв «Каєн». Скільки часу? Руслан прохопився, ніби красуня «Шер» куйовдилась у «Капрі» кілька годин. Тоді виходить, що мастило накрапало з «Каєна». У нього легкий для запам’ятовування номер — АІ2552 АІ. Значить, знову для Сергієвих дружбанів з ДАІ буде шматочок роботи. Сумувати не доводиться.

Підсмикнувши штани, присів навколішки й почав шкрябати. Гидкий металевий звук, здавалося, методично впинався в передранкову тишу й нарізав рівними шматочками. Щоб приготувати якусь страву. Ймовірно, пудинг. Ні на що інше не годилася.

Мастило змішалося з землею. Це стало в пригоді. Від асфальту віддиралася масна чорна маса. Вкинув цієї шкрябанки до пакета. Потім зробив те саме ще кілька разів. Трошки є. Для експерта вистачить. Чудово. Закинув усе до багажника. Тепер — додому. Але тільки ввімкнув передачу, як де не взялася вчорашня брудно-біла «шістка». На великій швидкості обігнула дугу й різко загальмувала поряд. З машини вийшли Вовчик і Руслан. Лисиці теж довелося вийти. Якби навіть і сховався за тонуванням, машину все одно помітили. Та й як таку красуню не помітиш?! Модель нова й популярності «Ланоса» ще не набула.

— А я чекаю, коли ви приїдете, — почав вигадувати на ходу.

— Хіба ми домовлялися? — наступив здивуванням на хвоста Руслан.

— Та ні, але ж, думаю, хлопці приїжджають на роботу рано. То й підскочу, щоб ніхто не бачив. — Посмішка кисла й вимушена.

— А чому це ти вирішив, що рано? — докинув свого Вовчик.

— Ну як? — нагнав на обличчя розгубленості. — Робота ж відповідальна, все приготуй до початку дня. Клієнти — суцільні віпи.

— Це та щось не туди, — забив осикового кілка водій «шістки». — Ми, звісно, на роботу не спізнюємося, але й звички з’являтися, коли ще треті півні не співали, не маємо. Рано приїхали тільки сьогодні. Просто вчора декілька плиток розбили. Вирішили зранечку замінити. А так з’являємося о пів на дев’яту. Попочекав би…

— То ви нічого не згадали про тих? — хотів перевести розмову на інше. Ніяк не виходило виплутатись із недолугої брехні.

— Ні, — похитав головою Руслан, — нічого. Увечері поки прийшов додому, повечеряв, подивився на ящик, то й незчувся, як закимарив. І не роздягався навіть. Будильника не завів. Добре, що Вовчик подзвонив, то я мухою зібрався. Навіть не голився й не снідав. — Справді, обличчя рясніло чорними цвяшками щетини.

— А я, — завів сольну партію Вовчик, — звечора щось довго не міг заснути. Усе крутився, думав. Що ж могло б вас зацікавити? І, знаєте, дещо пригадав. Точно не скажу коли, тижнів зо два тому (Русланчику, ти тоді «відгулював») під’їхав Гжицький. І одразу машину обступили приблудні собаки. Звідки й набігло стільки? І так гавкали, так шкірилися, що, здавалося, чують якусь нечисту силу. Генерал навіть вийти не ризикнув. А потім бачить, що ті й не думають ушиватись, опустив скло й почав розстрілювати з травматичного пістолета. Тільки тоді сірки й порозбігалися. Але, хоч і звіддалік, усе одно не переставали скаженіти.

— Може, приїхав зі свіжим м’ясом? — висловив здогад Руслан. — Збиралися після сауни на шашлики. Собаки почули. А якщо дичина, то точно ґвалт би підняли.

— Не знаю, може, й м'ясо, — засумнівався Вовчик. — Не буду ж допитуватися в такої солідної людини, чому ті пси так визвірились.

— А не міг генерал возити собаку? — припустив Лисиця. — На «чужинців» завжди реагують роздратовано.

— Звідки я знаю? — обурився Вовчик. — Скло затоноване. Нічого не видно… Кажу ж, він приблуд тих прогнав, замкнув машину й пішов. Я тільки дивився мовчки. А що це?

Вовчик зацікавлено присів біля обшкрябаної плями, помітивши, що з нею щось робили.

— Наче хтось дер, — припустив Руслан, теж присівши.

— Залізякою, — додав Вовчик. — Он які сліди позалишали.

Обидва підвели голови на Лисицю.

— Це не я, — упевнено збрехав професор і не повірив, що зміг зробити так правдиво.

— А не бачив нікого тут, коли приїхав? — поцікавився масажист. — Ні.

— Кому і що тут потрібно? — Вовчик задумався. Здавалося, він найбільше переймався такою незначною проблемою. Нібито.

— Треба сказати хазяїну, — мовив Руслан.