Давид Гроссман - З ким би побігати

все. Знає її так само, як вона сама. Вона скоса глянула на Асафа. Не схоже, що вона йому огидна. Тамар розгублено моргнула. Дивно усе це.

Асаф неправильно витлумачив її мовчання:

— Та я вже навіть забув усе.

Тамар штрикнуло розчарування.

— Ні-ні, не забувай! — швидко сказала вона, здивувавши Асафа, а ще більше — себе саму. — Те, що ти там прочитав, це я. Яка є. І тепер ти мене знаєш.

— Не зовсім, — заперечив він.

Узагалі-то він збирався сказати: «Я саме хотів би узнати тебе краще», але довгі фрази йому категорично не давалися, застрягаючи десь у горлі.

— І що тепер? — спитала Тамар.

Її бентежила його масивність, та й близькість його теж бентежила — вони все ще стояли дуже близько одне до одного, лицем до лиця.

— Що тепер будемо робити?

Вона раптом пошкодувала про своє густе волосся. За ним вона принаймні могла б сховатися й не відчувати себе такою голою. І що це за дурниці вона плете? Що ще за «будемо робити»? Яке їй діло до нього? Вона хотіла відійти, але чомусь залишилась на місці.

— Що ти вирішиш.

— Що? — здивувалась вона. — Що?

Жар, що йшов од його тіла, був їй куди зрозуміліший, ніж його незграбні слова. Він мовчав. І чого він мовчить? Тамар обхопила себе руками, ніби раптом їй стало холодно, схилила голову набік і усміхнулася — як давним-давно не усміхалася. І чому вона усміхається? Вона подивилася на його ліве вухо, потім на його правий черевик. Облизала пересохлу нижню губу. Злегка здвигнула плечима, без будь-якої причини пересмикнула лопатками, потерла передпліччя. Тамар відчувала, що вже не владна над своїм тілом — воно сіпалося й рухалося, наче виконувало якийсь старовинний ритуал, що склався мільйони років тому, і Тамар усіма цими посіпуваннями геть зовсім не керувала.

— Все, що я вирішу? — усміхнулась вона.

Хтось усередині неї зробив різкий віраж. Асаф теж усміхнувся. Знизав плечима, здійняв руки і потягнувся. Його тіло раптом затерпло. Потупцяв ногами. Провів рукою по скуйовдженій чуприні. Спина... Чомусь страшенно зачухмарилася спина, немов між лопатками, там, куди самому нізащо не дістатися.

Її усмішка зробилася ширшою:

— Але ж ти сказав, що прийшов віддати мені Дінку. Ну ось і віддав. Що тепер?

Асаф зацікавлено подивився на носаки своїх черевиків. Дивно, що він ніколи не помічав, якої вони незвичної форми, і чорна шкіра так привабливо поєднується з білими носками. Через секунду черевики вже здавалися йому безглуздими і потворними, а головне — надмірно гігантськими: як це можливо, що він майже рік розгулює у таких гівнодавах? Не доводиться дивуватися, що з нього усі глузують. І нічого дивного в тому, що Дафі його соромиться. І ось тепер його доля залежить від цих паскудних, потворних черевиків — устигла Тамар їх розгледіти чи ні? Обережно, але швидко Асаф заховав одну ногу за другу і ледве не поточився. Тільки цього ще бракувало — гепнутися тут перед нею. Що ж робити, чорт забирай? Обличчя його спалахнуло. Хто знає, скільки прищів у нього вискакує просто зараз, у цю хвилину! А сверблячка у спині просто зводить з розуму. Та що з ним коїться?

Асаф випростав плечі, ще раз витягнув руки, притиснув їх до грудей, немов набираючись духу, і випалив слова, яких не чекав од себе:

— Якщо хочеш... я теє... може, ти хочеш, щоб я залишився?

— Так, так.

І Тамар злякано замовкла. І звідки тільки вискочило це подвійне «так»? Вона що — хоче цього? І коли у неї встигло визріти таке бажання? Що їй до нього? Вона взагалі з ним не знайома. Як вона може відкрити йому свою таємницю, справу, важливіше за яку в неї нічого немає?

— Стривай, — вона розсміялася із зусиллям, ставши раптом дорослішою за нього на сотню років. — Ти взагалі-то зрозумів, у що вплутуєшся?

Асаф зам’явся. Ну так, він здогадується, що вона від когось переховується, і Шай... е-е... має не найкращий вигляд...

— Він уже майже рік сидить на героїні, — відрізала Тамар і відчула полегкість від того, як змінилось його обличчя. — І я з ним тут два дні. Зараз у нього гарний момент, але всього за хвилину до того, як ти прийшов, у нас тут...

— Так, — сказав Асаф. — Я чув. А чому він так?

— У нього ломка. Ти знаєш, що таке ломка?

Асаф розуміюче кивнув. Ще одна, не менш захоплива новина: наркотики, виходить, вона купувала не для себе.

— Ну от, значить, на цю ніч, завтрашній день і наступну ніч припаде самісінький пік, — сухо сказала Тамар, стежачи за його реакцією. — Самісінький пік ломок. Так мені, в усякому разі, сказали кілька... гм... фахівців.

— Лея?

— Га? — Від подиву шкаралупа офіційності тріснула, і її голос прозвучав беззахисно: — Так, і Лея теж.

Мовчанка. Вона пильно вдивлялася в нього, неясно здогадуючись, що цей хлопець ще не раз її здивує. Але зараз їй не до гіпотетичних сюрпризів, час повертатися на землю, випалену фактами.

— Зазвичай у людей у такому стані, як він, ломки