Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

На формуванні пощастило – справжня людина трапилася: допоміг знайти наших, із ким партизанив. Знаєте, у бою без друга важко вижити.

Та й на війні, вважай, пофортунило. Разів із п’ять зачепило, та й то легенько. Далі медсанбату в тил не ходив. День Перемоги зустрічав у Югославії. У медсанбаті. Таки пощастило.

– Пощастило, – задумливо повторив майор.

– Закінчилася війна. Міркую, куди тепер. У школі більше тягло до математики та літератури. Ночами просиджував за Пушкіним, Шевченком і Толстим, а точні науки, мов горіх, гриз. А куди після десятирічки – не знав. Покійний батько відстоював синуси-косинуси – він токар, а мати – за лірику, за мистецтво. Хотіла, щоб її стопами мазунчик пішов.

Обличчя Бугрова обм’якло, потеплішало, а очі посмутнішали, стали далекими, немов туман їх обволік.

– Та це справи не стосується. Сам не знаю, чого слину розпустив. – Капітан напружився, як перед стрибком, обличчя знову застигло, закам’яніло. Вмить зістаріло. – Окопи підказали, що вибирати на «гражданці». Вирішив іти в авіаційний або в енергетичний інститут. Солдати, ті, що з першого дня війни в окопах, розповідали, та й на своїй шкурі випробував неодноразово, що без техніки в наш час – нікуди, а це вже, не забувайте, кінець сорок четвертого.

Із заростей з’явився Уссур. Побачивши собаку, Бугров насупився, щока засмикалася, як від болю:

– Нарешті прийшла до живих довгождана кривава Перемога. Демобілізації чекав. Плани креслив. Замполіт усі карти перетасував. Запропонував училище. Сказав: потрібні чесні й віддані люди, на яких можна повністю покластися. Доки мізкував, а він: «Не силую. Справа добровільна. Треба. Ой як треба! Не кожному довіриш Державу від гною чистити», – і ребром долоні провів по горлу. Запропонували у внутрішні війська.

Тетянка, направду, намагалася відмовити, але слабенько. Раділа, що живий повернувся. І час голодний за вікном чатував. В армії ж на всьому готовому: і гроші, і пайок, і обмундирування, і житло як-не-як дадуть. Через три роки – Сибір. Табір. Так почалося нове потойбічне наше життя.

Нюхаючи повітря, Уссур підійшов до господаря й застиг: вуха сторчма, кінчик носа в постійному русі, а на морді, здавалося, ось-ось зберуться в оскалі складки й почується грізний рик.

– Гуляй. – Майор погладив улюбленця. – Певно, почув когось. Гуляй, Уссуре. Пес постояв з опущеним хвостом, намагаючись зрозуміти: чи не помилився в команді? Але іншої не почув. Пішов.

– Самі знаєте, служив вірою й правдою. Керівництво завжди відправляло, де сутужніше. Не скаржився. Розумію, комусь потрібно бути, як говорив поет Володимир Маяковський, і асенізатором. Підчищати сухотне харкотиння. Служив не за страх – за совість. Поезія та шахи рятували й рятують. Зараз шахові задачки, мов кедрові горішки, лускаю. Тільки грати з ким? Поміж зеків є шахісти, та не дозволено по службі. Табір, самі знаєте, страшніше пекла. І не лише для тих, хто за «колючкою». З цими просто… Навіщо цих вибачати?

– Вибачати зрадників, тих, хто в законі? А співчувати… Співчувати, – задумливо протягнув замполіт.

– Раніше знав, не сумнівався, що з накипом одна розмова: карцер та куля. А зараз… ВТЕЧА в такий сплав усе запекла, що міцніше алмазів Булаха та гостріше його ножиць. Спробуй – упіймай справжню суть. Тільки я не про накип за «колючкою»… Кажу про нас, хто стоїть на вишках зі спареними кулеметами. З «овчарами» ходить. З’ясувати по-справжньому, то той, хто дивиться на людей крізь приціл, у чомусь знедоленіший, нещасніший, ніж зека.

– На жаль, не всі це розуміють: ні ті, хто в «пеклі», ні ті, хто в «раю». Духовно убога людина, одержавши безмежну владу, не людина – нелюд. Нелюд, іншого слова не знайду. Немає нічого страшнішого від безправ’я. Тому й придумали люди позбавляти злочинця волі. Поміщати в безправ’я, – задумливо підтвердив замполіт.

– У безправ’я, – повторив капітан і закам’янів, мов скеля.

Лише жовна на вилицях, невидимі через «народжену» під час погоні бороду, забігали, волосся на щоках «ожило», немов від подиху вітру. Бугров забув про майора, не звертав уваги на Уссура; час повернув у минуле. Здавалося, що він відриває руки Сивого від шиї Верблюда.

– Не можна так. Усяке в житті буває. Якщо людина страждає – з душею в неї майже все гаразд. Це головне. Це я зрозумів… А якщо тяжко – не продовжуй…

– Та я… Я ще нічого не розповів. – Бугров каламутними очима подивився на замполіта. – Про квіточки та ягідки є прислів’я. Та я ні до того, ні до того ще не дістався – одні пахощі, та й ті гнилі… Якщо не огидно й не набридло, то можу продовжувати.

– Людська доля завжди цікава. Знаю, літературою захоп-люєтеся, а література справжня із життя списана та пропущена крізь серце й біль автора, – замполіт замовк і вигукнув несподівано й для себе: – Кілька разів намагався написати про нашу службу, та так, як ще ніколи не писали… Не здолав «порогів» злоби та щастя… І не зрозумію: чи то таланту нікс ферштейн, чи то ще чогось… Не зачепить душу читача моє «печиво».

– Це так, товаришу майоре! – ствердив Бугров. – Щоб про нас написати по-справжньому, отут таке потрібно. ТАКЕ…

– Що ж замовк? – Очі замполіта блиснули від раптового здогаду. – До таланту, болю й чесності ще агромадна сміливість потрібна. Можливо, цього мені бракувало…

– Правдиво написати про нас – все одно, що голіруч іти на ніж. На кулемет. – Після зізнання замполіта Бугрову чомусь стало легко, вільно. – Пам’ятаєте бійку через Сивого? Ризикував Булах. О-ой, як ризикував. Зеки-мужики могли й не підтримати. Щоправда, це я за час погоні старе