Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

час виконання цих згубних звичаїв. Треба бити на сполох скрізь: на базарі, в мечеті — словом, скрізь, де скупчується багато людей…

Абай слухав мовчки, наче зважуючи кожне слово свого друга.

— А ось що ми з Сашею вимагаємо від вас і Баймагамбета. Вам аж ніяк не можна жити в цьому домі! Мешканці його беруть воду з річки, а річка — головне джерело пошесті. Переберіться в центр слободи, і обов’язково в такий дім, де у дворі є колодязь. Стежте за своїм здоров’ям, не перевантажуйте себе роботою, не втомлюйтеся, частіше їжте, щоб не відчувати голоду. Ну, що вам ще порадити?

Павлов замислився на мить і з сміхом закінчив:

— Ні, на цьому й покінчено, а то я, здається, рискую перетворитися на шарлатана. Не бувши лікарем, не говори за лікаря! Можна легко наговорити дурниць. Але Сашині слова, Ібрагім Кунанбайович, — це наказ!

Умовившись з Абаєм про зустріч, Павлов зібрався додому. Дамежан, бачачи повагу до російського гостя, стрепенулась:

— Абай-ага, обід готовий! Попросіть гостя залишитись…

Федір Іванович зрозумів, про що говорить Дамежан. Приклавши руку до серця, він шанобливо вклонився, але від обіду все ж відмовився.

Іргизбаївські балакуни-бородакі повернулися з базару опівдні і навіть не розпрягали коней: по обіді — одразу ж у дорогу, додому.

Сівши разом з Абаєм за стіл покуштувати м’яса, вони знову, в три голоси, почали умовляти Абая негайно їхати з міста.

— Хай мруть городяни. Їдьмо в степ, до своїх, тікаймо від лиха якнайшвидше і якнайдалі.

— А куди підеш, коли гине твій народ? — сказав Абай.— Чим ми, степовики, кращі за городян?

Жуман процідив крізь зуби презирливо й важно:

— Що ти вигадуєш? Який це народ? Набрід з сорока родів, міські жатаки… Твій народ — земляки по крові — тобикти. Ти про них думай.

Глибока зморшка прорізала широкий лоб Абая.

— Годі! — гнівно гукнув він.— Наїлися, наговорилися, а тепер їдьте! Яке вам діло до мене? Навіщо вам знати, кого я вважаю своїм народом? Ідіть! Ідіть!

І він випровадив іргизбаїв з хати. Збентежені гнівом Абая, бородані мовчки попленталися до своїх возів.

Залишившись наодинці з Дамежан, Абай сказав їй, що мусить перебратися на іншу, просторішу квартиру. До нього приходитимуть люди за порадою, приїжджатимуть навіть з аулів, і йому незручно обтяжувати гостинну господиню.

Подякувавши Дамежан за гостинність, Абай того ж дня переїхав до ташкентця Кумаша, де звичайно зупинявся.

Будинок Кумаша стояв у Середніх Жатаках. Тут було чимало одноповерхових і навіть двоповерхових цегляних будинків під тесовими, а то й залізними покрівлями, збудованих татарськими і казахськими купцями. Ці добротні будови тягнулися ланцюжком вздовж Іртиша.

Торгові ряди і базар слобідки розташувалися вище по березі, на горбі. Серед них виділялись лікарня, пожежна каланча і неподалік від них — канцелярія пристава Смирнова, якого казахи називали управителем слобідки — за-бедейші. Кумаш побудував свій будинок в центрі слобідки мечеті. Нижній поверх викладено було з червоної цегли, верхній — з товстих обаполів. Висока тесова покрівля, видна здалека, тішила око. Володіння Кумаша, як то робили сибіряки, обгороджене було щільним парканом з височенними ворітьми, спорудженими з добротних дощок. Через ці ворота і в’їжджали у широкий двір степові валки й вози з товаром; там вони знаходили пристановище під довгою повіткою.

Абай жив завжди на нижньому поверсі цього будинку. Він і тепер зайняв там простору світлу кімнату, що виходила вікнами на сонячний бік. Тут почував він себе, як у рідній домівці.

Того ж вечора Абай запросив до себе одного з шановних жителів слободи, муллу Сармоллу. Хоч Сармолла й не був імамом[70] мечеті і не так часто зустрічався з служителями віри, з хальфе[71], карі[72], муедзинами[73], але він навчав дітей слободян і через те краще за багатьох інших знав, що діється в місті.

Холера лютувала скрізь — після розповіді Сармолли в цьому не було сумнівів. Він називав махалла — парафії,— де хворіли й гинули люди. За кількістю мечетей Сармолла поділяв Семипалатинськ на сім парафій, а слободу — на дві: Верхнє Махалла і Махалла Тииибая, де бай Тинибай збудував мечеть.

Хвороба і смерть блукають по всіх дев’яти парафіях і безжально винищують бідняків, що працюють тяжко, без перепочинку. Самому Сармоллі мало коли доводилося брати участь у жаназі, але йому відомо, що вже з перших днів епідемії духівництво почало багатіти. Для імамів, муедзинів, хальфе і карі настав благодатний час рясних жнив. Не приховуючи ненависті до своїх ворогів і суперників, Сармолла назвав кілька імен. На його думку, такі люди, як Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе, сліпий карі і муедзин Самурат, зараз тріумфують. Вони мають величезні гроші від жанази, фідії[74] і хатиму[75], від семиденних і сорокаденних поминок. Прибутки їхні зростають безперервно, день у день…

— Народ гине, а вони жиріють на очах, мірза Ібрагім! — Сармолла говорив з помітним акцентом мулли-арабіста.— Таких прибутків не бувало у них навіть у дні айтів[76]. Правду каже народ: «Де багато ковили, жиріє віл, де багато смертей,— мулла». Навіть сам хазрет[77], імам мечеті, заслуговує на осуд! Безжальні, розбещені люди!

Сармолла замовк, і тоді заговорив Абай. Треба домогтися, щоб на похорони збиралося менше людей; треба попередити народ, які небезпечні в дні холери поминки…

— Так, так, так! — закивав головою Сармолла і ще запальніше почав ганити своїх ворогів — хальфе і карі.

Абай слухав його з явним невдоволенням. Сармолла, певно, помітив це і заговорив про те, як важливо правильно напучувати народ у важку годину. Але одразу знову збився на лайку.

— Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе і муедзин Самурат тільки заважатимуть у нашій добрій роботі. Вони не вболівають за народ!

Захопившись, Сармолла заплющив очі, замотав головою і заклацав язиком, немов птах:

— Ні, ні, не вболівають!

Абай вирізняв Сармоллу з-поміж духовних осіб. То був чоловік з широким кругозором, який добре знав вірші східних поетів і мав у себе дома їхні твори. Абай, бувало, брав у нього книжки Шейха, Сааді, Хафіза, Алішера Навої. Сармолла був освіченою людиною: недарма жителі міста прагнули, щоб саме він учив їхніх дітей.

Абай покладав на Сармоллу великі надії. Але, розмовляючи з ним сьогодні, він мало чи не з перших слів зрозумів, що Сармолла, як і інші мулли, сповнений звичайнісінької корисливості та ще лютої заздрості, яка не дає йому спокою: «Той на жаназі зірвав стільки-то, а цей на фідії — ще більше».

— Дозвольте, Сармолла! — обурено сказав Абай.— Адже писав поет: «Хто мені розкаже про один гріх сусіда, той розповість про сотню моїх пороків цілому світові». У дні людської загибелі і горя не