Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Сармолла густо почервонів і квапливо заговорив:

— Звісно, звісно, мірза Ібрагім, ви маєте рацію! Я таки винен! Що ж ви мені порадите?

— Зверніться з добрим словом до парафіян, які приходять у мечеть на молитву. А ще краще в п’ятницю, після проповіді-хутпа, виступіть з напученням перед людьми своєї парафії. Поясніть їм, як уберегтися від хвороби.

Скажіть, що треба уникати скупчення людей при виконанні похоронних обрядів…

Сармолла почував себе ніяково, йому хотілося швидше піти геть.

— Хоп, хоп! Ви маєте рацію… Навіщо говорити добрі слова самому собі? Справді, піду я краще до людей своєї парафії.

Він устав, Абай теж устав, провів гостя до дверей і чемно попрощався з ним.

— Я вважаю, що служителі віри в неоплатному боргу перед народом. Я раджу вам — почніть з своїх учнів. Те, що ви прищепите їм, вони неодмінно передадуть своїм батькам, а ті — сусідам. Серед дорослих теж є немало ваших колишніх учнів. Люди вашої парафії вважають вас за свого наставника і повірять вам скоріше, ніж стороннім. Я вважаю, що це не тільки обов’язок совісті, але й ваш обов’язок перед народом.

— Так, так! — Сармолла закивав головою і, зніяковілий, вислизнув у двері.

Сармолла попрямував до найближчої мечеті на нічну молитву — ястау. На вулиці було темно. Завернувши за ріг, він увійшов через гратчасту хвіртку в чисто виметений дворик мечеті. Тут уже зібралося кілька десятків парафіян, які очікували початку молитви. Серед них були старі й молоді, учні медресе, муедзини і хальфе. Люди сиділи навпочіпки, притулившись до стіни мечеті, і стиха розмовляли. За односкладовими запитаннями ішли короткі сухі відповіді. Чекали, поки прийде старий імам хазрет — настоятель мечеті. Слідом за Сармоллою підійшло ще кілька чоловік, серед них були сліпий карі і муедзин Самурат.

Схвильований бесідою з Абаєм, Сармолла придивлявся до парафіян, міркуючи, з чого б почати потрібну розмову. Йому допоміг чорнобородий літній шакірд — вихованець медресе, який запитав, на скількох похоронах побував сьогодні Сармолла.

— Ні на одних! — гучно, щоб його почули всі, вигукнув Сармолла.— Поки моїх сил, я не буду ходити на жанази!

При цих словах сліпий карі і Самурат-муедзин разом крикнули:

— Астагфіралла! Астагфіралла![78]

— Ви чините гріх, мулла!

— Це блюзнірство! Візьміть назад ваші зухвалі слова!

Застаріла ворожнеча додала Сармоллі рішучості. Ось коли він викриє цих лицемірів! Сармолла говорив поквапливо, але голосно й виразно. Його схвильований голос розірвав тишу, як раптовий крик уночі. Його нечувано зухвалі слова різали вухо, бентежили душі богомільних парафіян.

— Не можна більше мовчати! — волав Сармолла.— Парафіяни нашого Махалла терплять велике лихо, а ми вдаємо, що нічого не трапилося. Треба бити на сполох, шукати порятунку! Холера — пошесна хвороба! Щоб вона не розповзалася по всьому місту, треба зовсім інакше влаштовувати жанази, фідії і хатими. Частування в хаті небіжчика, семиденні і сорокаденні поминки — ось джерело зарази! Нехай про це знають парафіяни і бережуть своє життя!

Карі і муедзин ледве стримувалися, слухаючи Сармоллу. Люта злоба шматувала їм серця. І тільки-но він замовк, щоб перевести подих, шалено накинулися на нього:

— А як, по-вашому, влаштовувати жаназу?

— Як проводити хатим?

— Ви хочете, щоб парафіяни не збиралися на поминки? Не віддавали останню шану померлому мусульманину?

Сармолла відповів холодно й різко:

— На жаназу нехай іде тільки одна духовпа особа, хатим нехай проводить тільки один мулла. Поминки треба зовсім заборонити! Нічого карі і муедзинам вештатися з хати в хату і розносити пошесть! Все одно ваші бездонні кишені не можна наповнити…

Сармолла спрямував гостре жало своїх слів у саме серце Сокира-ага і Самурата-муедзина. У запалі суперечки він додав:

— Нічого вам ходити у дім кожного покійника, розносити заразу. Пора стриматися!

Карі і муедзини підхопилися з місця. Киплячи гнівом, вони, як змії, сичали на Сармоллу:

— Астагфіралла! Що він каже!

— Віровідступник!

— Судити його судом шаріату!

— Лиходій!

Але даремно; парафіяни одвернулися від них і оточили Сармоллу, сподіваючись послухати, що він скаже. Раптом хтось вигукнув:

— Хазрет іде…

Всі піднялися, припинивши розмови.

Старець з великою білою бородою, у великій чалмі, спираючись на довгу патерицю, поволі пройшов у мечеть. Слідом за ним рушили й парафіяни.

У грудях карі ще клекотіла злість, коли він співучим голосом почав молитву з корану:

— Ясін-уаль куранул хакім![79]

Смиренно заплющуючи очі, оплакуючи мусульман, загиблих від холери, він бухарським макамом[80] читав напам’ять священні тексти.

Карі ніколи не збивався, виголошуючи коран напам’ять, він завчив кожне його слово. Але сьогодні він припуствся помилки. Читаючи «лятунзіра кауман ма унзіра»[81], вів подумав про Сармоллу, скрипнув зубами і замість слова «кауман» виголосив «калан»[82]. Карі відразу почув, як захихикали хальфе і шакірди, що сиділи поблизу, і в думці обізвав Сармоллу мерзотником. Потім, опанувавши себе, почав читати тексти ще гучніше і співучіше. Сармолла, проте, помітив, як осоромився сліпий карі перед муллами, шакірдами і навіть перед малописьменними богомольцями. Зловтішно посміхнувшись, він подумав: «Бог покарав пройдисвіта! Боже слово покарало його за ненависть до мене, за нелюдську зажерливість».

Розходячись після молитви, парафіяни стиха розмовляли про суперечку, що сталася між муллами. Старші несхвально похитували головами, молодші посміювалися.

Звичайно до мечеті ходили, головно, літні люди, торговці, перекупники, які жили поблизу, у Верхніх Жатаках. Але не вони становили основне населення парафії. Більшість тутешніх казахів працювали дуже тяжко, а жили надголодь. Виснажені надсильною роботою, бідняки поверталися додому пізно ввечері і, тільки-но переступивши поріг, падали від утоми. У них не було ні часу, ні сили по п’ять разів на день молитися в мечеті. Імамів, хазретів, хальфе і мулл вони мало коли бачили, і тільки в печальні дні смерті прості люди мимоволі зустрічалися з служителями віри. Та ось почалася пошесть холери… Спритні мулли в довгих халатах і пишних чалмах зашмигали по бідняцьких дворах, погладжуючи бороду й удаючи смиренність і скорботу.

— Недарма кажуть: «Де багато смертей — жиріють мулли»,— перешіптувалися парафіяни за спиною духовних отців.— Ач, які спритні зараз хальфе і хазрети.

— Їм все одно кого ховати — дитину чи дряхлу бабусю. Аби більше у кишеню потрапило. Від грошей вони стають м’якішими за шовк.

Мулли сподівалися, що бідняки парафіяни, які мало коли відвідували мечеть, не довідаються про те, як лаялися їхні наставники перед нічним намазом — ястау… Проте надії їхні були марні. Старики богомольці розповіли про все, що бачили й чули, своїм домашнім, і незабаром у місті не було жодної людини, яка не знала б якнайдокладніше про подію в мечеті.

Не тільки городяни, але й приїжджі аульні люди — старшини,