Немеш Іван - Світ Звіролісу, Немеш Іван

Розділ 63

 

Міла перевела погляд з Драгнара на Раксара. В їхніх очах читалося розуміння, але разом із ним—тяжкість того, що вони не могли змінити минуле.

— Ви самі сказали, що хтось розпалив цей вогонь, — її голос був спокійним, але в ньому відчувалася твердість. — Але що тепер? Ви ж розумієте, що ті, хто це зробив, більше не керують вами? Їх уже немає, але залишилися їхні слова, що в’їлися у ваші серця.

— Тому вони й сильніші за нас, — буркнув Раксар, схрестивши лапи. — Вони мертві, але їхня ідея живе.

— Вони сильніші за вас лише тому, що ви дозволяєте цим словам існувати! — різко відповіла Міла. — Чому ви не можете вирішити самі, що для вас краще? Мир чи кровопролиття?

Драгнар стиснув зуби.

— Бо ми боїмося, — зізнався він нарешті. — Бо якщо ми відмовимося від війни, що залишиться? Ми зростали в цьому вогні, ми втрачали в ньому своїх друзів і родини. Якщо ми просто відпустимо все — то чи не буде це зрадою для тих, кого ми втратили?

— А якщо ви не відпустите — то чи не буде це зрадою для тих, хто ще живий? — відповіла Міла, пильно дивлячись на нього.

Драгнар не відповів одразу. Він лише глянув на Раксара, а той у відповідь — на нього.

— Ви обоє розумієте, що якщо цей розкол продовжиться, то третій світанок стане для всіх останнім? — додала вона. — Ваші війни нічого не означатимуть, якщо не залишиться нікого, хто б їх пам’ятав.

Раксар глухо видихнув, провів лапою по морді й нарешті заговорив:

— Ти хочеш сказати, що ми просто маємо забути все й жити так, наче нічого не було?

— Ні, — похитала головою Міла. — Пам’ять не для того, щоб тримати її, як ланцюг на шиї. Вона для того, щоб навчитися на минулому й більше не повторювати його помилок.

Драгнар мовчки дивився вдалечінь.

— І що ти пропонуєш?

Міла зробила крок уперед.

— Ви самі повинні дати відповідь на це питання. Я не можу змусити вас довіряти одне одному, але можу сказати, що якщо ми не зробимо перший крок прямо зараз, завтра буде надто пізно.

Драгнар і Раксар знову перезирнулися. На їхніх обличчях читався внутрішній конфлікт — між тим, що вони вірили роками, і тим, що тільки-но почули.

— Ми не можемо просто наказати своїм народам довіряти одне одному, — нарешті заговорив Драгнар. — Це не спрацює.

— Але ви можете стати прикладом, — твердо відповіла Міла. — Як ви можете вимагати довіри, якщо самі не готові до неї?

Раксар тихо гаркнув, ніби це зачепило його більше, ніж він хотів показати.

— Прикладом? — перепитав він. — Думаєш, цього буде достатньо?

— Якщо двоє ватажків, які все життя воювали один проти одного, зможуть довести, що можуть співіснувати, то так. Це буде найсильніший знак для всіх.

Драгнар задумливо провів лапою по своїй гриві.

— Але що, якщо це не спрацює?

— Тоді всі загинуть наприкінці третьому світанку, — втрутився Багряник, який весь цей час мовчки спостерігав за суперечкою. Його голос був холодним і різким, ніби лезо ножа. — Якщо ви ще не зрозуміли, вибору немає.

Раксар глухо гаркнув.

— Це божевілля…

— Божевілля — це продовжувати ненавидіти одне одного, знаючи, що скоро нас не стане, — відрізала Міла.

Настала тиша. Напруга висіла в повітрі, мов натягнута струна, готова розірватися будь-якої миті.

— Добре, — зрештою сказав Драгнар. — Ми спробуємо. Але якщо це не спрацює…

— То це буде вже не наша проблема, — перебив його Багряник. — Бо тоді всіх нас просто не стане.

Раксар втягнув повітря, ніби збирався щось сказати, але натомість лише різко видихнув.

— Тоді нехай буде так, — нарешті промовив він. — Але хто нам повірить?

Міла зітхнула.

— Нам потрібно більше, ніж просто слова. Нам потрібен символ. Щось, що покаже всім, що ми більше не вороги.

— І що ж це має бути? — скептично спитав Драгнар.

Міла поглянула на них і твердо сказала: символ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍