Немеш Іван - Світ Звіролісу, Немеш Іван

Розділ 62

 

Зібравши невелику групу найбільш вірних союзників, Драгнар, Міла та Багряник рушили в бік кордону між землями травоїдних і хижаків. Вони йшли мовчки, лише важкі кроки лунали в передсвітанковій тиші.

Міла відчувала, як напруга стискає її груди. Вона бачила вирази обличчя своїх супутників—нерішучість, страх, підозра. Вони вирішили зробити крок уперед, але це не означало, що сумніви зникли.

— Ти впевнена, що ми не йдемо прямо в пастку? — запитав один із травоїдних, старший воїн на ім’я Ореан.

— Якщо ми цього не зробимо зараз, то потрапимо в ще гіршу пастку — у пастку власного страху, — відповіла Міла.

Багряник ішов поруч, занурений у свої думки. Він знав, що це ризиковано. Він бачив, як деякі хижаки ще досі прагнули воєнного шляху. Але йому хотілося вірити, що Раксар, новий лідер хижаків, справді бажає змін.

Коли вони вийшли на нейтральну територію між двома таборами, серце Міли почало битися швидше.

На горизонті вже чекала група хижаків. Вони стояли нерухомо, як тіні, лише їхні очі блищали у ранковому світлі.

Міла впізнала Раксара серед них. Він виглядав спокійним, але його погляд був гострим, уважним.

Вперше за довгі роки лідери обох сторін стояли один перед одним без зброї.

Раксар заговорив першим:

— Ви прийшли з миром чи з черговими вимогами?

Альтар зробив крок уперед.

— Ми прийшли поговорити. Не для себе, не для наших народів. Для всіх.

Раксар примружив очі.

— Для всіх… — він повільно перевів погляд на Мілу. — Отже, це твоя ідея?

— Це наш останній шанс, — спокійно відповіла вона.

Вітер пронісся між двома групами, ніби перевіряючи, чи витримають вони цей момент.

— Тоді говоріть, — нарешті відповів Раксар. — Але майте на увазі: хижаки не схилятимуть голови так просто.

— І травоїдні теж, — додав Драгнар .

Міла перевела погляд із Раксара на Драгнара, її голос прозвучав рівно, але з прихованою гостротою:

— Як ви могли жити в мирі та злагоді до того, як почалася ця ворожнеча? Що змінилося настільки, що змусило вас бачити одне в одному лише ворогів?

Її слова зависли в повітрі, як грозові хмари перед бурею.

Раксар і Драгнар перезирнулися. Це було питання, на яке вони не могли відповісти одразу. Вони обоє жили в світі, де війна стала нормою, і вже майже забули, як виглядав мир.

Першим порушив мовчання Драгнар. Його голос був хрипким, ніби він сам не був упевнений у своїх словах:

— Колись ми жили поруч. У кожного були свої землі, свої правила. Але ми поважали межі одне одного. Ніхто не ставав над іншим… До того моменту, поки…

Він замовк, здавалося, вибираючи слова.

— Поки не з’явилися ті, хто сказав нам, що мир — це слабкість, — закінчив за нього Раксар, його голос був низьким, напруженим.

— І ви їм повірили? — Міла склала руки на грудях.

Раксар зітхнув, але його очі залишалися твердими.

— Ми вірили тому, що страх був сильнішим за розум. Хижаки боялися втратити свою силу. Травоїдні — свою свободу. І цей страх пожирав нас, поки ми не стали тим, ким є зараз.

Драгнар стиснув кулаки.

— А тепер страх став нашим ланцюгом. І ми не можемо його скинути.

— Не можете? — Міла з викликом подивилася на них. — Чи не хочете?

Драгнар і Раксар замовкли. Вітер пронісся між ними, і Міла зрозуміла, що в їхніх очах з’явилося щось нове.

Можливо, не сумнів, а спогад. Можливо, не страх, а шанс.

Міла зробила крок уперед, її погляд ковзнув від Драгнара до Раксара, вишукуючи в їхніх очах відповідь.

— Ким вони були? Ті, хто сказав вам, що мир — це слабкість?

Раксар стискав щелепи, ніби намагався втримати слова в собі, але зрештою заговорив:

— Це були ті, хто хотів більше влади. Ті, кому вигідна була війна. Вони не билися самі, не ризикували своїм життям, але переконали нас, що ми повинні.

— Вони прийшли, коли все ще було спокійно, — додав Драгнар, його голос був важким, мов камінь. — Спочатку їх було мало, вони говорили красиво, плели слова, як павуки плетуть павутину. Вони нашіптували: «Чому ви терпите хижаків поруч? Вони ж убивають, їхня кров жадає насильства». А хижакам казали інше: «Чому ви дозволяєте травоїдним зростати числом? Вони забирають ваші землі, скоро вони виріжуть вас усіх».

Він перевів подих, у його очах тліла злість.

— Вони розпалювали вогонь. А ми… ми дали йому розгорітися.

Міла зітхнула.

— І тепер ви навіть не пам’ятаєте їхніх облич, так? Лише їхні слова залишилися у ваших головах.

Раксар і Драгнар не відповіли, але цього й не було потрібно. Міла вже знала правду.

Війна, яка точилася між ними так довго, не була їхньою власною.

Їх просто змусили повірити, що іншого шляху немає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍