Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

у залежність від вищих сил, а власну творчу біографію — від волі Божої: «Навіщо сталося чимало таких обставин, котрих я не кликав? Навіщо мені призначено було не інакше набути пізнання душі людини, як здійснивши суворий аналіз власної душі? Навіщо бажанням зобразити російську людину я запалився не раніше, як дізнавшись краще загальні закони дій людських, а дізнався їх не раніше, як прийшов до Того, Хто один знавець і дій людських, і всіх найменших наших душевних таємниць?» Гоголь зовсім не намагається виправдовуватись за попередню книгу, як це вважають коментатори академічного видання творів: «Намагаючись самовиправдатись і згладити важке враження, яке справили “Вибрані місця”, Гоголь, однак, не зміг відмовитись від основних положень своєї книги» (VIII, 803). Гоголь і не намагався виправдовуватись, а тим більше відмовлятись від своїх ідей. Він, навпаки, акцентує пафос сповідальності, закликаний посилити слово «Вибраних місць». Це дає підстави розглядати «Авторську сповідь» як книгу, органічно пов’язану з «Вибраними місцями». Гоголь надавав надзвичайної ваги сповідальному слову, вважаючи сповідь чи не головним об’єктом мистецтва: «Стан душі страдника є вже святиня, і все, що тільки виходить звідти, дорогоцінне, і поезія, що вийшла з такого лона, вище всіх поезій» (XIII, 263). Гоголь повторював: «Поезія є чиста сповідь душі, а не породження мистецтва чи бажання людського; поезія є правда душі, а тому всім рівно може бути доступною». Він вважав, що його час актуалізував сповідь: «Приходить час, коли жага сповіді душевної стає сильнішою і сильнішою» (VIII, 429).

Разом з тим жанр свого твору письменник визначає як повість. У статті «Навчальна книга словесності для руського юнацтва» Гоголь так пояснює зміст жанру: «Повість вибирає своїм предметом випадки, які дійсно трапились чи могли трапитись з будь-якою людиною — випадок чимось примітний у психологічному сенсі, іноді зовсім без бажання сказати повчання, а лише зупинити увагу мислячої або спостережливої людини» (VIII, 489). Звертають на себе увагу дві речі: Гоголь наголошує на реальності описуваного, а друге — зображуване має виразно психологічний зміст, що надає достовірності оповіді. Обидві ці риси втілені в «Авторській сповіді».

Цей твір Гоголя — не сповідь в традиційному християнському сенсі, а «повість авторства», чи «повість письменництва». І в цьому смислі це художній твір, який є одночасно прощальним словом (чи прощальною повістю) і авторською легендою чи міфом його життя, закликаним переконати читачів у правдивості комплексу ідей, що були викладені у «Вибраних місцях», і найголовніше — витворити апостольський образ письменника-пророка.

Українською перекладено вперше.

У перекладі, як і в оригіналі, у кутові дужки взято недописані автором слова.

Розмисли про божественну Літургію

Перше документоване свідчення роздумів Гоголя про значення і роль літургії в духовному житті людини належить до початку 1840-х років. У листі до матері від 1 жовтня 1842 р. він писав: «Якщо ви відчуєте, що слово ваше знайшло доступ до серця душі страдницької, тоді йдіть з ним прямо в церкву і вислухайте Божественну Літургію. Немов прохолодний ліс серед знесилюючих степів, тоді прийме його молитва під покров свій. І той, хто зумів все в житті перетерпіти за нас, той озброїть твердістю і силою його душу, об яку розлетяться земні нещастя». Правда, інтерес до Божественної літургії виявився у Гоголя ще в роки навчання в Гімназії вищих наук (див.: Виноградов И.А. Гоголь — художник и мыслитель: христианские основы миросозерцания. — М., 2000. — С. 376‒382). В.І. Любич-Романович згадує, як Гоголь ставився до церковної служби: «… молитви слухав уважно, іноді навіть повторював їх наспівуючи, ніби служив сам собі окрему літургію» (Гоголь в Нежинском лицее: Из воспоминаний В.И. Любич-Романовича // Гимназия высших наук и лицей князя Безбородко. — 2-е изд., испр. и доп. — СПб., 1881. — С. 554).

Можна з певністю сказати, що літургіка потрапляє в поле зору Гоголя у зв’язку з актуалізацією наприкінці 1830 — на/початку 1840-х років його апостольських устремлінь і пошуків засобів впливу на людину з метою її навернення до християнських цінностей. Він починає жваво цікавитись християнською літературою (в тому числі й західноєвропейською християнською думкою): Гоголь студіює святоотецьку спадщину, зокрема Іоанна Золотоустого, Василя Великого, Єфрема Сірина, Григорія Ниського, Іоанна Дамаського, Кирила Александрійського та ін. (див.: Воропаев В.А. Гоголь над страницами духовных книг: Науч.-поп. очерки. — М., 2002. — С. 142‒152).

Серед рукописів, що залишились після смерті, були і виписки із книг церковних і творів отців церкви, зроблені рукою самого Гоголя (див.: Паламарчук П.Г. Список уцелевших от сожжения рукописей Гоголя // Гоголь и современность. — М., 1984. — С. 484‒491). Частина цих виписок була надрукована М.І. Петровим (див.: Петров Н.И. Новые материалы для изучения религиозно-нравственных воззрений Н.В. Гоголя // Труды Киевской духовной академии. — 1902. — № 6. — С. 270‒317). У найбільш повному обсязі вони надруковані у виданні: Гоголь Н.В: Собрание сочинений: В 9 т. — М., 1994. — Т. 9. — С. 467‒559г Ці виписки дають уявлення про Гоголеве знайомство з богословською літературою.

До цих пір залишається не проясненою мотивація створення Гоголем тексту «Розмисли про Божественну Літургію». Внутрішня творча потреба звернення до цієї теми прихована. «Розмисли…» стоять осібно в творчій спадщині письменника. Останнім часом дослідники роблять спроби віднайти зв’язки з попередньою його творчістю (див.: Шульц С. Гоголь: от драматургии к «Размышлениям о Божественной Литургии» (аспект исторической поэтики) // Гоголеведческие студии. — Вып. 4. — Нежин, 1999. — С. 86‒118). Ймовірне пояснення самого Гоголя, що найчастіше наводиться дослідниками як мотивація і виглядає з першого погляду досить переконливо, далеке від повноти і, як це часто буває у Гоголя, є радше прикриттям істинного смислу: «Мета цієї книги — показати, в якій повноті й внутрішньому глибокому зв’язку здійснюється наша Літургія, юнакам та людям що ще починають, ще мало ознайомленим з її значенням».

Гоголь дійсно переймався питаннями поширення знань у середовищі юнацтва і молоді. Тут не можна не згадати «Навчальної книги словесності для руського юнацтва», задум якої дослідники відносять до початку 30-х років XIX ст. В «Авторській сповіді» він зізнався, що «…півжиття думав сам про те, як би написати істинно корисну книжку для простого народу, і зупинився, відчувши, що треба бути дуже мудрим для того, аби знати, що насамперед потрібно подати народові. А поки немає таких розумних книжок, мені здавалося, що слово усне пастирів церкви корисніше й потрібніше для мужика за все те, що може сказати йому наш брат письменник. Скільки я себе пам’ятаю, я завжди стояв за просвіту народну…»

Обидва ці факти