Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Слухаю, — здивувався Северин.

— Брат Полин написав мені про стрільця, вбитого в хаті пострілом в голову, — Іван вивчав його реакцію кілька секунд, а потім додав: — Непогано.

— Сестра Забіла просила не розповідати, як мені це вдалося.

— Не про те мова, — відмахнувся Чорнововк. — Не досить мати силу: важливо вміти її застосувати. Немир казав, що ти хотів потрапити до мого куреню.

— Ну... хотів.

А зараз не дуже, подумав Северин.

— У майбутньому ти матимеш шанс... Якщо стримаєш Звіра. Він не намагався вирватися на волю?

— Ні, — розгубився Северин. — Але інколи здається, ніби я чую деякі слова чи невеликі фрази. Коли у вовчій подобі... Наче хтось промовляє у мені. Але потім нічого не пам'ятаю напевне.

— Пильнуй його. Всі ми — живі клітки для наших внутрішніх Звірів... Які знають про нас все, — Чорнововк потер підборіддя і спитав: — Не траплялося такого, що після тривожного сновиддя ти прокидався вовком?

— Ніколи. А таке буває?

— Всяке буває. Шануйся, якщо не хочеш повторити батькову смерть.

Осавула пішов без прощання. Северин подивився йому вслід, а потім і собі рушив до міста.

Осіння Буда нагадувала привида: на майданах не було продавців, на вулицях не вешталися галасливі натовпи, на дорогах не траплялося жодного вершника, і всюди панувала тиша, яку зрідка порушували собаки та півні. Багато гостинних домів прикрашали таблички «Зачинено», а їхні стіни видавалися голими без луски оголошень та плакатів. Северин почувався незатишно.

У «П'яній клямрі», невеличкому тісному шинку, який славився відсутністю будь-якої їжі, біля ватаги сиділа Катря та разом з усіма пила пиво. Крім компанії характерників та висохлої суворої шинкарки всередині нікого не було.

— Як справи, двохвостий?

Гнат, певно, хотів розпитати про діалог із Забілою, але Северин у присутності Катрі нічого розповідати не хотів.

— Поки я такий само вартовий як і ти, — відрубав Чорнововк і змінив тему. — Де моє пиво?

— Ось, — Ярема посунув кухоль.

— А ти що п'єш, Варгане? — Северин згадав, що в «П'яній клямрі» навіть квасу з узваром не наливали.

— Воду, — відповів Пилип. — Хазяйка сказала, що доведеться платити як за пиво.

— За принципи доводиться платити, — Северин підняв кухоль. — Давайте вип'ємо за одужання брата Павича, браття! І сестро.

— За Павича!

Кухлі дзенькнули так, що піна полетіла. Шинкарка витягнула шию та перевірила, чи нічого не розбили.

— Ми тут розмовляли про відпочинок, — повідомив Ярема. — Хочемо їхати до Києва зранку, що скажеш?

— Я краще поїду зараз, — сказав Северин. — А потім вас наздожену. Маю справу.

— Знову твоя відьма, — скривився Ярема. — Кажу тобі, брате...

— І не починай навіть.

Шляхтич зітхнув, допив свій кухоль та замовив ще.

— То зустрінемося вже у Києві? — спитав Пилип.

— Напишіть мені, де зупинилися, я вас знайду.

— Давай тільки не так, як ти поїхав до неї останнього разу, — додав Гнат.

Северин відмахнувся, допив пиво і кинув на стіл кілька шелягів.

— Може, ще гальбочку? — зажурився Яровий.

— Швидше поїду — швидше вас наздожену, — відповів Чорнововк.

— Тоді в добру путь, братику. До здибанки.

— Нехай Мамай допомагає.

— Не вскоч у полон до якихось чортів! — додав Бойко.

Ярема знову придушив Северина обіймами, а Пилип та Гнат, яким було незручно підводитися, просто потиснули руки.

— Я тебе проведу, — оголосила Катря раптово.

Характерники обмінялися здивованими поглядами, але промовчали, бо добре знали, що за будь-який кпин чи навіть натяк можна отримати роз'юшеного носа.

— Як хочеш, — не сперечався Северин.

Вони вийшли з «П'яної клямри» та йшли вулицями кілька хвилин у мовчанці, не зустрічаючись поглядами.

— У Буханевича зупинився? — спитала Катря на площі.

— Так.

— Я коня засідлаю та приїду.

— Згода.

Характерниця пішла, не озираючись. Северин кілька секунд дивився на її легку ходу, на перехрещені шаблі за спиною, і несподівано відчув радість від того, що Катря захотіла провести його. До корчми він повернувся з посмішкою.

— Вже ідете? — засмутився Володимир. — А казали, що на кілька днів!

— Я би з радістю, але термінова справа вигулькнула.

— Як завжди у вашого брата, — покивав корчмар. — Сподіваюся, наступного разу затримаєтеся довше та поділитеся цікавою історією!

Северин заплатив, сховав у сакви записи Блукача та цілий пиріг з м'ясом, який Буханевич подарував на прощання.

Катря з'явилася, коли він засідлав Шарканя. Жеребчик із нетерпінням пригарцьовував, прагнучи в дорогу.

— Готовий?

— Так. Рух на північ.

Коні зацокотіли тихими вулицями Буди.

Знову панувала мовчанка. Катря дивилися на дорогу перед собою. Северин почувався до біса ніяково. Він хотів щось сказати, але ніяк не міг підібрати слів, бо всі здавалися недоречними; вони виїхали за місто, а розум усе ще метушився, як хазяйка перед неочікуваними гостями, та нічого не міг знайти. Усе було зайвим, недолугим і непотрібним.

— Ти кохаєш її? — спитала Катря та зазирнула йому в очі сяючим поглядом.

— Ліну? — Северин відчув, як кров прилила до обличчя. — Ні... Чого питаєш?

— Дурня з себе вдаєш? — миттєво розсердилася дівчина.

— Ми знову спілкуємося питаннями?

Вона роздратовано махнула головою.

— Ти мені подобаєшся, — сказала Катря, наче шаблею рубонула. — Якщо не кохаєш ту відьму, то, може, подивишся на мене?

Очі її горіли, по щоках розплився рум'янець. Вона гордовито трусонула головою, не чекаючи відповіді, розвернула коня та помчала до Буди. Жодного разу не обернулася.