Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Перескочили струмок, побігли між деревами, де місця стало значно більше. Ліщина була позаду, а десь попереду мала бути річка. З кожною хвилиною ставало все темніше, від чого діти почали чіплятись за коріння дерев та падати. В проміжному світі цієї проблеми б не було, оскільки там немає світла чи темряви. Там були постійні сутінки, але Мілана не могла перетягти дітей в той світ, це було не можливо.

Найстрашніше почалось згодом, оскільки вдалечіньдіти почули вий вовків. Дівчина була впевнена, що це справа рук істот проміжного світу. Вони дійсно розгнівались.

- Народ, - сказала Мілана, зупинившись перевести подих, - за нами женуться, - вона підняла очі на друзів, - але не діти з табору, а лісові жителі. Мені здається, що істоти не хочуть так просто втрачати вас, - вона всміхнулась, - але справа зроблена, треба дістатись цілі.

- Ти хочеш сказати, - здивувався Руслан, - що вовки – це справа рук маленького хлопчика?

- Аби він був маленьким хлопчиком, - всміхнулась Мілана, - пам’ятаєш перший день, коли ти потрапив в ліс? Тебе часом не олень зустрів?

- Олень, - підтвердив Руслан, - а до чого тут перший день?

- Цей олень, - сказала Мілана, - і є істина зовнішність Кості, розумієш?

Руслан та Софія присвиснули та почали переставляти ноги з місця на місце. Вони хвилювались, адже виття вовків посилювалось, хижаки наближались. Майже одразу, Мілана почула новий звук та чортихнулась. Вона показала в сторону та пояснила, що це дивне гавкання, що тільки що всі чули – це лисиці. Їх зграя живе недалеко, більш за все, істоти призвали їх також.

Ляснувши в долоні, Мілана запропонувала негайно рухатись далі. Вона швидко пояснила, що як тільки вони дійдуть ріки, потрібно звернути вліво та бігти по берегу. Дорога не близька, але сходити з неї не можна ні в якому разі. Будуть хащі – треба бігти по річці. Нагонять лисиці чи вовки – бігти ще швидше. В кінці цього шляху буде тунель, він дуже вузький та темний. Але саме він і є порятунком. Одразу за тунелем буде галявина.

- На тій галявині, - вона всміхнулась та розвела руки, - буде справжній дитячий майданчик з гіркою та гойдалкою. За пагорбом з майданчиком буде дерево, там нас будуть чекати Іван та Ліза.

- Ти так кажеш, - перелякано сказала Софія, - наче не збираєшся йти з нами.

- Збираюсь, звичайно, - зітхнула Мілана, - але я дещо вмію робити, - вона помовчала, - якщо нас доженуть, я маю спробувати зупинити хижаків. Не хвилюйся, - вона підійшла до подруги та обійняла її, - головне, що тепер ви все пам’ятаєте. Все буде добре!

Діти озирнулись по сторонам, хоча навколо було дуже темно. Над головою почало гриміти, хоча блискавок поки не було. Мілана одразу пояснила, що погода, це теж справа рук істот, тому не треба звертати уваги. Головне, щоб дощ чи град пішли не так скоро. Треба якомога швидше дійти ріки.

Руслан рушив першим, за ним поспішила Софія, а Мілана замкнула ланцюжок. Бігли швидко, але обережно, дерева так і хотіли вискочити на шляху у дітей, вдарити, збити з ніг. Більше за все, дітей змушували бігти вовки, вий яких все наближався. Було враження, що вони розуміють, де саме втікачі. Але поклик не припинявся, тому Мілана вважала, що Костя та Аринка відправили зграю просто до тунелю, який вів до галявини. Щодо лисиць, то їх крики не наближались, вони просто охороняли дорогу до велетня дуба. «От і добре!» - сама собі сказала Мілана, розуміючи, що від цього буде менше проблем.

Через деякий час, друзі вискочили на берег ріки, зупинились. Розвернулись вліво та рушили вперед, як пояснювала Мілана. Несподівано, за спиною почулось гарчання вовків, вони наздогнали втікачів. Дівчина крикнула бігти вперед та заскочити у воду. Хижаки не будуть мочити лапи, це дасть трохи часу. Руслан та Софія миттєво виконали наказ, заскочили у воду та рушили вперед.

Шум води, гарчання хижаків, крики Мілани одразу відійшли на другий план, як тільки небо розірвала перша блискавка. На секунду, все навколо побіліло, потім вибухнув грім. Довгий та глибокий, такий страшний, що навіть руки затряслись. Потім ще одна блискав, ще грім. По воді почали накрапати краплі дощу.

Вовки вискочили на берег та побігли в сторону втікачів. Мілана мала рацію, вони не наважувались лізти у воду, до того ж дощ здіймався все сильніше та сильніше. Дівчина розуміла, що хижаки не можуть відступити, вони виконували наказ істот. Але було добре видно, що хист тварин значно зменшився. Не багато хто любить гуляти під дощиком, та ще й в лісі, в повній темряві навколо себе.

«Мілана, - почулось в голові у дівчини голос Аринки, - якщо ти мене чуєш, то негайно дай відповідь». Дівчина зупинилась на місці, прямо посередині ріки. Вона не знала, що робити, але відповідати не спішила, вона знала, що має захист думок за стіною. Одразу зупинились Руслан та Софія, подивились на подругу. Мілана стисла кулаки та рушила вперед, показуючи, що зупинятись не можна.

Вмить, вовки наче збожеволіли. Вони почали вити та гарчати в два рази гучніше. Деякі наважувались кинутись у воду, вхопити дітей за руки. Софія пискнула, відскочивши від одного з хижаків, та втративши рівновагу, пішла під воду. Руслан та Мілана одразу кинулись до того місця та потягли Софію до себе.

Ще один вовк кинувся на дітей, але цього разу Руслан схопив свій лук та зі всієї сили вдарив по морді хижаку. Вовк відсторонився та заскавчав, розвернувся та виліз на берег. Інші займали його місце, заходячи у воду.