Аліна Скінтей - Трон. Імперія фальшивки, Аліна Скінтей

- 66 -

Відлуння кроків п’ятнадцятирічного Лукаса віддзеркалювалося в замовклому коридорі, де стіни, вкриті старовинними рунами, а потайні символи розповідали історію таємниць, що приховувалися в цьому місці.

В міру того, як Лукас продовжував свій шлях, темрява поступово розгорталася, відкриваючи перед ним старовинні стіни, вкриті вицвілим гірським мохом. Світло кристала, який він ніс в руках, виганяло тіні, малюючи візерунки на старих кам'яних брил.

Почуття магії заворожило хлопця, коли він крокував усередину. Через прозору пелену пітьми він розгледів контури артефактів, які спочивали у невеликих альковах та на стелажах. Серед них були вирізьблені із дерева міфічні істоти з далеких земель, ритуальні амулети, і скляні флакони, наповнені перламутрового кольору рідиною невідомого походження. Кожен артефакт виблискував своїм власним світлом, як магічна краплина у вирі.

— Тут зупинений час, — поважно сказав батько Лукаса, тримаючи руки за спиною складеними. — Це сховище, відчиняється від нашої магії. І тільки наша родинна здатна його оберігати.

— Від чого оберігати?

Лукас щиро не розумів батька. Він все своє життя чув про цінність цього сховища, до якого його не підпускали. Він не був старшим сином в сім’ї, а отже його доля ніяк не була пов’язана із древнім сховищем, двері якого були обплетені диким плющем.

Дикий плющ, який, на перший погляд, був звичайним і не викликав цікавості у місцевих, ставав смертоносним для того, хто робив спроби відчинити двері. Ні полум’я, ні зброя не шкодили мацакам плюща.

— Від людей, — сухо промовив чоловік, — люди найбільше на землі зло.

Баько рушив у глиб сховища, ведучи за собою сина.

Далі йшли древні кам'яні амулети, вишукані кришталеві фіалки з ефірними рідинами, зброя зі срібла та золота, покриту рунами та стародавні свитки з вигинистими символами й мовою, яку вже забули.

Лукас уважно розглядав кожен артефакт, відчуваючи потік магії, що пронизував кожен предмет. Він добре знав, що це сховище приховує безліч таємниць і можливостей, та не знав, ому батько його привів сюди.

Лукас зупинився разом з батьком перед одним з артефактів – чорним кристалом. Його дихання сповільнилося, відчуваючи потужну енергію, що випромінювала з нього. Його пальці торкнулися тонкого скла, в якому зберігався камінь, і він відчув невидимі нитки-сплетення з магічної енергії.

— Орсидіант – камінь Тораллака, — промовив батько Лукаса. — Ще його звуть – камінь вічності.

Орсидіант мав рівні грані з перламутровим відблиском, що мав дивовижну привабливість, яка збуджувала уяву і спонукала до містичних мрій. Кожна грань кристала, наче дзеркало, відображала навколишнє світло, розбиваючи його на відтінки чорного, бордового та сапфірового. Поверхня граней каменю була гладенькою; усередині кристала кружлялися тонкі воронки світла, які змінювали свої відтінки від глибокого чорного до світлого перламутрового.

Чорний кристал здавався магнітно-привабливим. Орсидіант ніби закликав взяти його в руки, й відкрити його потаємні можливості.

— Фантастичний камінь, — зізнався Лукас не зводячи погляду з кристала. — Він ніби має власну сутність, сповнену магічної енергії. Вона закликає взяти його.

— Щойно ти спробуєш це зробити, в ту ж хвилину  втратиш життя, — із сумом вимовив батько Лукаса, дивлячись на його запал в очах. — Камінь вічності небезпечний для нашого роду. Ми приречені його тільки оберігати, щоб інші чаклуни не скористалися цим каменем і не привели хаос на землі.

— Чому ми не можемо ним скористатися?

— Бо наш рід проклятий, — відверто сказав батько, підтискаючи губи й проковтуючи грудку жалю. — Прокляті, — тихіше він додав.

***

 Минуле час від часу переслідувало Соуера, нагадуючи йому про обов’язок, який він не просив. Його маєток наповнений рідкісними речами, за які інші вельможі віддали б чимало золотих монет. Та Лукасу байдуже золото.

В маєтку більше не лунає сміх,  він опустілий, як власне й серце Лукаса. Його більше не займало королівство, ні сім’я яка сиділа на троні, ні інтриги які плелися навколо корони. Він у свій час втратив надію, а ж доки не знайшов стару книгу, в якій могло бути реальне рішення його прокляття.

Обкладинка цього гримуару виготовлена зі старого шкіряного матеріалу, прикрашена золотими рунами та геометричними візерунками, що перепліталися. Сторінки книги виготовлені були зі старого пергаменту, зміцнені часом. Кожна сторінка прикрашена символами, зображеннями міфічних істот, геометричними патерами, ритуальними символами та елементи стихій. Текст в ньому написаний архаїчною мовою, відомою старим чаклунам.

Гримуар потрапив до Лукаса випадково, як і випадково він натрапив на заклинання, яке могло його звільнити. Він хотів понад усе на світі розірвати ланцюг, який був прив’язаний до сховища.

— Я не віддавав наказу про схоплення володарки тіней і замах на чиєсь життя, — пробубонів собі під ніс Соуер. — Капрал Уайт не може почепити на мене те, до чого я не причетний.

Невдоволення Лукаса вщухає, коли він стає свідком того, що зовсім не було для його очей.

***

— Це погана ідея! — закликає Татіра Сільсію, після годинної розмови.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍