Еміль Золя - Пастка

черевички, які завдавали їй нестерпних мук, стискаючи ноги немов лещатами. Коли люди бачили, як вона блідла, й запитували, що з нею, вона, не бажаючи зізнаватися у своєму кокетстві, відповідала, що в неї болить живіт. Виряджатися їй, коли вдома навіть хліба не вистачало, було доволі складно. Але вона творила дива: приносила з майстерні стрічки й прикрашала ними своє вбрання — пришивала до виношених суконь банти й помпони. Літо було для неї порою тріумфів. Щонеділі вона вдягала перкалеву сукню за шість франків і своєю білявою вродою засліплювала ввесь квартал Ґут-д’Ор. Так, знали її від кільцевих бульварів до фортечних мурів і від Кліньянкурського шосе до Великої вулиці Шапель. Її називали «ціпонькою» за дуже ніжну шкіру й свіжий вигляд молоденької курочки.

Особливо личила їй одна сукня — біла в рожевий горошок, дуже проста, без жодних оздоб. Коротка спідничка не приховувала ніг, а широкі вільні рукави лишали руки відкритими аж до ліктів. Виріз у формі сердечка, який вона підшпилювала у якомусь темному закапелку на сходах, ховаючись від батькових запотиличників, відкривав її білосніжну шию й золотаву тінь грудей. І нічого більше, ще тільки рожева стрічка, яка стягувала на потилиці біляве волосся і маяла за плечима. У цій сукні вона була свіжа, як квітка. Вона пахла юністю, чимось дитячим і водночас жіночим.

Тієї пори кожну неділю Нана проводила серед людського тлуму, це було таке собі побачення — з натовпом, з чоловіками, що проходили повз, кидаючи на неї ласі погляди. Вона чекала цього дня весь тиждень, її змагало бажання цих побачень, дівчина задихалася, всім своїм єством прагнула вирватися на свіже повітря, її вабили прогулянки на сонці серед святкового тамтешнього натовпу. Із самого ранку Нана чепурилася, годинами простоювала в самій сорочці перед уламком дзеркала, почепленим над комодом; крізь вікно її міг бачити весь будинок, тож мати сердилася й запитувала, коли вона нарешті припинить розгулювати голяка. А та спокійнісінько продовжувала собі приліплювати до чола пасма волосся, змоченого цукрованою водою, пришивати ґудзики до своїх черевичків чи оздоблювати сукню — босоніж, зі скуйовдженим волоссям, у сорочці, що сповзала з плечей. «А їй так личить! — казав Купо, насміхаючись із неї. — Справжня тобі покаянна Магдалина! Можна було б видавати її за дикунку й показувати людям за два су». А ще кричав: «Сховай своє м’ясо, дай людині хліба поїсти!». Вона й справді була чарівна, з білою й ніжною шкірою, з пишною гривою білявого волосся, коли спалахувала від злості на батька, коли не зважувалася відповісти йому, коли зубами перекушувала нитку так різко й люто, що аж здригалося все її напівоголене тіло.

Підобідавши, вона одразу тікала геть, бігла надвір. Тихомирна недільна днина огортала дрімотою весь будинок; майстерні внизу стояли зачинені; оселі світилися крізь розчахнуті навстіж вікна, виставляли напоказ накриті до вечері столи, що чекали на родини, які саме нагулювали апетит десь коло фортечних мурів; одна жінка з четвертого поверху користалася вихідним, щоб вимити кімнату: совала ліжко, тягала меблі, годинами співала ту саму пісню тихим плачним голосом. А на порожньому лункому подвір’ї, що спочивало від буденних клопотів, Нана, Поліна та інші дівчата заходжувалися грати у волан. П’ять чи шість подруг, які разом зростали, стали тепер королевами будинку й ділили між собою замилувані погляди перехожих. Коли через двір проходив якийсь чоловік, дзвенів ніжний дівочий сміх, а накрохмалені спідниці шелестіли, ніби війнуло вітром. Угорі, над дівчатами, струменіло розпечене й густе повітря, немов розімліле від лінощів і вибілене курявою променадів.

Але гра у волан була лише приводом для втечі з дому. На подвір’ї раптово залягала глибока тиша. Дівчата випурхнули на вулицю й полетіли до кільцевих бульварів. Там, узявшись попід руки й зайнявши всю широчінь вулиці, усі шестеро прогулювались у своїх світлих сукнях, з розмаяним волоссям, зв’язаним стрічками. Жваві лукаві оченята, що скрадливо позирали навсібіч, все помічали, й дівчата, відкинувши назад голову, сміялися, виставляючи округлі підборіддя. Коли їм траплявся горбань чи якась старенька, що чекала біля тумби свого песика, вибухав гучний сміх, і шеренга розбивалася; одні лишалися позаду, тимчасом як другі тягнули їх за собою. Вони вигойдували стегнами, збивалися докупи, розбігалися, щоб привернути увагу перехожих та щоб корсажі тугіше облягали їхні юні тіла. Вулиця належала їм; тут вони виросли, бігаючи біля крамниць у своїх коротких спідничках, і тепер підсмикували їх вище колін, щоб поправити підв’язки. Отак вони й снували посеред повільного і безбарвного натовпу, поміж хирлявих дерев бульварів від застави Рошешуар до застави Сен-Дені, штовхаючись, пробиваючись крізь гурти людей, обертаючись і вигукуючи різні жарти, що супроводжувалися веселим сміхом, їхні тріпотливі сукні лишали по собі слід гонористої юності; вони виставляли себе напоказ просто неба, у яскравому світлі дня, поводилися грубо й непристойно, як блудяги, залишаючись при цьому ніжними й жаданими, як непорочні діви, що повертаються після купелі із закрученим на потилиці мокрим волоссям.

Нана в рожевій сукні, що світилася на сонці, ставала посередині. Вона йшла під руку з Поліною, сукня якої — жовті квіточки на білому тлі, — теж світилася, неначе поцяткована маленькими вогниками. А оскільки саме вони були найстарші, найжіночіші й найзухваліші, то й вели весь гурт, пишаючись від поглядів і компліментів незнайомців. Решта, зовсім ще дівчиська, плелися по боках, намагалися бундючитись, щоб люди сприймали їх за дорослих. Нана й Поліна, лукаві кокетки, виношували у своїх голівках чимало хитромудрих планів. Іноді вони щодуху починали бігти, щоб показати свої біленькі панчохи й помаяти стрічками у волоссі. А коли дівчата зупинялися, вдаючи, що геть захекалися й зморились, десь поблизу неодмінно можна було помітити їхнього знайомого, якогось парубка з кварталу. Тоді вони починали повільно, з вихилясами, крокувати, перешіптуватися й посміюватися між собою, опустивши додолу очі й скоса на нього позираючи. Вони й тікали з дому саме заради таких випадкових зустрічей серед вуличної штовханини. Хлопці, по-недільному прибрані, у піджаках і капелюхах, спиняли їх на мить край рівчаків, щоб пожартувати й спробувати вщипнути їх за боки. Двадцятирічні робітники в розхристаних сірих блузах поважно балакали з ними, склавши руки на грудях, й пахкали їм в обличчя димом зі своїх носогрійок. Та це геть нічого не означало: ті хлопці росли вкупі з ними на тій самій вулиці. Хай там як, але дівчата вже зробили свій вибір. Поліна завжди натрапляла на одного із синів пані Ґодрон, сімнадцятирічного столяра, що пригощав її яблуками. Нана з другого кінця вулиці помічала Віктора Фоконьє, праччиного сина, з яким вони цілувалися по темних