Еміль Золя - Пастка

склянки Жервеза перестала відчувати голод, що досі її немилосердно терзав. Вона помирилася з Купо й більше не сердилась, що він не дотримав свого слова. До цирку вони підуть іншим разом: не такі вже й кумедні ті фіглярі, що скачуть на конях. У дядька Коломба на голову не капає — тепло й затишно, а якщо гроші й підуть на оковиту, то принаймні для свого шлунка, що сповниться прозорої, блискучої, як золото, рідини. Ет! Хай усе йде до дідька! Її життя не було щедрим на втіхи; до того ж їй здавалася втішною думка тринькати гроші нарівні з Купо. Якщо їй тут добре, то чому б і не лишитися? Хай хоч стріляють — вона не зрушить з місця, де так зручно вмостилася. Вона геть розімліла в теплі й добрі, корсаж прилип їй до спини, блаженство посягло її, скувавши руки й ноги. Обіпершись ліктями на стіл, вона сміялася сама до себе й порожнім поглядом водила по залі: її дуже веселили двоє чоловіків за сусіднім столиком, вайло та курдупель, які так повпивались, що почали цілуватися. Так, Жервезі все здавалося кумедним у «Пастці»: вона сміялася з круглого, як місяць у повні, обличчя дядька Коломба, справжнього міхура зі смальцем, з відвідувачів, що смоктали свої носогрійки, кричали й плювалися, з яскравих газових ріжків, світло яких вигравало на дзеркалах і пляшках з алкоголем. Запах у шинку більше не був їй огидним; навпаки, він приємно лоскотав ніздрі, ба навіть здавався приємним; Жервезині повіки приплющилися, дихала вона помалу, але не задихалася, насолоджуючись розкошами лінивої дрімоти, що найшла на неї. А після третьої склянки Жервеза опустила голову на руки і вже не бачила більше нікого, крім Купо та його товаришів. Вона сиділа з ними лицем до лиця, присунувшись зовсім близько, так, що в неї аж щоки пашіли від їхнього віддиху, і роздивлялася їхні брудні бороди, немов рахувала в них волосини. Тепер усі були дуже п’яні. Халява сидів з люлькою в зубах і пускав слину, мовчазний і серйозний, як сонний бик. Вишкварок розповідав про те, як він одним духом випивав цілу пляшку: затиснув її зубами, перехилив просто в горлянку і вицмулив. Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, сходив до шинквасу по колесо фортуни й сів грати з Купо на випивку.

— Двісті!.. Ич який, тобі завжди випадають великі числа.

Стрілка колеса скрипіла, а червона лялька, яка зображала Фортуну, крутилася під скляним ковпаком так швидко, що було видно лише червону пляму, ніби від вина.

— Триста п’ятдесят!.. Ти щось таки підкрутив, бісів шелихвіст! Ет! Цур йому! Більше не граю!

Жервеза й собі зацікавилася колесом фортуни. Вона пила, як не в себе, й називала Халяву «своїм синочком». Позаду неї апарат для споювання й далі працював, дзюркочучи, як підземний струмок. Вона втрачала надію спинити чи спорожнити його, її охопив похмурий гнів на нього, Жервезі хотілося застрибнути на величезного лембика, як на якогось звіра, лупцювати його закаблуками, роздовбати йому черево. В очах у неї туманилося, вона побачила, як апарат почав рухатися, відчувала, як її хапають його мідні лапи, як цівка рідини біжить крізь її тіло.

Потім зала закружляла, а газові ріжки почали котитися додолу, як зірки. Жервеза напилася до нестями. Вона чула, як Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, голосно сварився з тим твердолобим дядьком Коломбом. От же злодюга-шинкар: три шкури дере ні за що! Але вони теж не в тім’я биті. Аж раптом почалася штовханина, почувся ґвалт, гуркіт перекинутих столів. Це дядько Коломб викидав товариство надвір — особливо не панькаючись, одним порухом руки. За дверима його лаяли, обзивали шахраєм. Дощ мрячив і досі, повівав крижаний вітерець. Жервеза загубила Купо, потім знайшла й знову загубила. Їй хотілося швидше дістатися додому, але вона боялася збитися зі шляху, тому йшла, обмацуючи стіни будинків. Ця несподівана пітьма дуже її здивувала. На розі вулиці Пуасоньє вона впала у рівчак і подумала, що опинилася у себе в пральні. Від води, що лилася зусібіч, їй паморочилося в голові й ставало геть зле. Нарешті вона втрапила до свого будинку. Намагаючись втриматися на ногах, вона проскочила повз комірку консьєржів, де за столом сиділи Лорійо та Пуасони; ті, помітивши її в такому стані, гидливо скривилися.

Жервеза й сама не могла потім до пуття згадати, як дісталася до сьомого поверху. Коли вона вже звертала в коридор, маленька Далі, яка чула її кроки, вибігла їй назустріч і, простягаючи до неї руки та лагідно усміхаючись, сказала:

— Пані Жервезо, тата нема вдома, ідіть подивіться, як сплять мої дітки... Ох, які ж вони милі!

Та, побачивши отупіле праччине обличчя, Далі затремтіла й відсахнулася. Вона добре знала цей горілчаний віддих, ці збаранілі очі, цей перекривлений рот. Не сказавши ані слова, Жервеза, спотикаючись, пішла далі, а дівчинка, стоячи на порозі своєї кімнати, мовчки дивилася їй услід чорними серйозними очима.

XI

Нана дорослішала, ставала дівчиною. До п’ятнадцяти років вона витяглася, як телятко: шкіра біла-білісінька, сама пухкенька, така кругла, немов клубочок. Ото ж бо й воно: п’ятнадцять років — міцні зуби, й ніяких корсетів. Свіже личко — кров з молоком, шкіра оксамитова, як персик, кумедний носик, рожеві губки, а оченята такі осяйні, що чоловікам хотілося запалити від них люльку. Пишне біляве волосся, що барвою скидалося на свіжу солому і розсипалося на скронях золотавим пухом, здавалося, підсвічувало веснянки на обличчі і немовби вінчало її голівку сонцесяйною короною. Ох і гарна лялечка, казали Лорійо, та мала шмаркачка, в якої ще материне молоко на губах не обсохло, а плечі вже округлилися, принаджуючи запахом зрілої жінки.

Тепер Нана більше не пхала собі до корсажу пожмаканого паперу. У неї з-під одягу випиналися груди — двійко свіженьких груденят, немов з білого єдвабу. Це її ніскілечки не бентежило, їй хотілося мати їх повну пазуху, вона мріяла про груди, як у мамки-годувальниці, — така вже ненаситна й нерозважлива юність. Особливої принадності їй додавала погана звичка — висовувати кінчик язика з-поміж біленьких зубів. Коли Нана роздивлялася себе у дзеркалі, вона помітила, що це їй личить. Отож цілими днями вона й висолоплювала язика, щоб покрасуватися.

— Та сховай уже свого брехунця! — кричала їй мати.

Нерідко доводилося втручатися й Купо, який грюкав кулаком і люто лаявся:

— Ану бігом засунь назад свого лизня!

Поводилася Нана дуже кокетливо. Ноги вона мила не щодня, зате носила дуже вузенькі