Адальберт Штіфтер - Вітіко

туди, де показувались частини людських тіл між великими щитами, якими загородились вороги. Інша частина намагалася розбити ці щити важкими катапультами або спалити вогнем, або повалити їх на ворогів. Багато хто ненастанно метав каміння та дротики і пускав стріли з лука, цілячи у ворогів.

Дзвони на церкві Святого Віта бамкали й далі.

Інколи лунав чийсь пронизливий зойк, свідчачи про тяжку рану, часто в когось текла кров, а її й не помічали, іноді можна було бачити, як той або той заточився, і годі було сказати, чи то їх струшує вже передсмертна агонія, чи то тільки рана. Їх відносили назад, туди, де про поранених дбали піклувальниці. Видно було, як падають і вороги, інколи по кілька чоловік одразу разом зі своїми знаряддями, коли їх скидали з драбин, видно було, як їх відносять від мурів. Але надбігали нові вороги, на драбинах знову було повно напасників. Ставало дедалі більше й лучників, які намагалися влучити в оборонців міста. Дипольд збільшив число і своїх лучників. Він бачив, що прикриття, які спорудили воїни, що метали каміння та стріли у ворогів, заслабкі, й намагався замінити їх міцнішими. На тій ділянці мурів, яку штурмували вороги і де забралися оборонці, він міняв утомлених на свіжих. Тримали оборону й лісові люди і працювали, не покладаючи рук, як і зі стовбурами своїх лісів і дичиною, що водилася в них. Том Йоганнес сидів за прикриттям і вигукував слова, яких ніхто не чув, подавав руками знаки, на які ніхто не зважав.

Коли це все діялось, до мурів під'їхала княгиня. Вона була з численним почтом двірських вершників, але без дам, поряд із нею була тільки Дімут у бойовому обладунку. Княгиня підбадьорювала воїнів і хвалила їх. Лісові люди, коли вона під їхала до них, зняли такий несамовитий галас, що не було чути навіть дзвонів церкви Святого Віта.

Від ворогів відокремився загін, численніший за всі попередні, які досі підбігали до мурів. Напасники квапилися до ділянки, де було менше оборонців, і намагалися чимшвидше видертись угору, натомість інші мерщій намагалися підняти рівень землі перед мурами, кидаючи мішки з піском, дерном і хмиз, проте люди Дипольда наскочили наче хмара, з якої падає град, і зняли радісний крик, бо розпізнали намір ворога і мали засоби звести його нанівець. Оборонці метали тепер більше захисних знарядь, то була лавина, а якщо думають, ніби лавина — щось потужне, той потік смертоносних знарядь був ще потужніший. Списи, стріли, каміння та інші предмети невпинно посипали ворожих лучників. Битва тривали недовго. Вороги відступили, кинувши драбини і гаки, й подалися до своїх. Так було й на інших ділянках. Під час безладного відступу ворогів Дипольд відчинив браму і ринув униз зі своїм загоном, що стояв наготові, скачучи поміж воїнів на чорному огирі. Наздогнав ворогів, і все, до чого можна було дістати мечем або списом, полягло трупом від меча або списа. А коли на вершників посунуло ціле вороже військо, вони розвернулися, чимдуж помчали назад і заїхали в браму.

Тепер на мурах настала тиша, дзвони на церкві Святого Віта вже не бамкали.

Дипольд, княгиня, єпископ, священики і проводирі пішли тепер оглядати місце битви. Там були зброя і оборонні знаряддя, якими користалися під час битви, змучені воїни, поранені й полеглі. Всюди клопоталися лікарі та піклувальниці, прийшли жінки, дівчата, священики і промивали рани. В багатьох воїнів, що ходили, на тілі там або там сочилася кров. Інші сиділи або лежали. Священик із Дудлебів витирав Мойславу рану на плечі від списа й перев’язував її. Потім вирізав Звесту вістря стріли з руки й перев’язав її, перев’язав і Юрика, сина Юрика, якому камінь розбив коліно, і Здеслава, сина Дівіша, в якого влучили списом. Про інших поранених дбали лікарі, і кожного, якщо була змога, несли в місця піклування. Дипольд і всі, хто був із ним, усюди підбадьорювали і втішали. Дипольд хотів знати, хто загинув. Їх знали ще не всіх. Загинув Будилов, багатий владика з-під Градеца, також Ват, лех із гір у Польщі, що зі своїми людьми був підпорядкований Юрику, так само й владика Кунеш із заходу країни, Іззо з Тинеца, Веліх із Сухомаста, Радослав із Безно, Велькаун з Єсеніце та інші люди, що мали маєтки й жили там зі своєю ріднею. Дипольд наказав скласти точний список усіх полеглих про випадок, якщо родичі коли-небудь запитуватимуть про них.

Потім Дипольд разом з усім своїм почтом пішов до поранених і хворих у приміщення, де піклувалися про них. Згодом наказав дати оборонцям обід, і то багатший і з кращими наїдками, ніж звичайно.

Трохи згодом до мурів під’їхав загін ворогів із чорними прапорцями, які свідчили про прохання дозволити їм забрати їхніх полеглих і поранених. Дипольд на знак дозволу звелів підняти чорний прапор. Вороги одразу почали збирати своїх. Оборонці на мурах придивлялися до них і впізнавали одяг, характерний для тієї або тієї частини країни, а якби хтось поміж них мав там родичів і дивився б на них зверху, то впізнав би навіть обличчя.

Увечері того дня в церкві Святого Віта пролунали перші хвалебні гімни. Були присутні Дипольд, княгиня і всі проводирі, і так багато воїнів, скільки могло вміститись у церкві. Лісові люди в своїх грубих уборах поставали навколішки на церковній підлозі.

Упала ніч, і люди стали поповнювати запаси метальних знарядь, щоб бути готовими до нового наступу

Другого дня вороги не підступали до міста.

Увечері Дипольд скликав проводирів і розповів їм, що, як він знає, на полі, де отаборились вороги, є лука з болотом і трясовиною, і табір з боку тієї луки не дуже укріплений і має гіршу охорону. Проте він знає одну тверду стежку через те