Адальберт Штіфтер - Вітіко

болото й трясовину, і один вірний чоловік ще сьогодні вдень поставив уздовж неї лозини. Князь хотів уночі піти з загоном воїнів через болото, напасти на табір і заподіяти якомога більше шкоди. А повертаючись, хотів заманити переслідувачів у болото. Проводирі можуть дати людей, які самі зголосяться піти. Збір опівночі коло князівського престолу.

Проводирі розійшлися.

Як настала північ, усі люди вже стояли перед князівським престолом. їх було більше, ніж треба. Дипольд відпустив зайвих, потім пояснив задум і сказав:

— Ваш пароль — «Владислав», пароль для повернення — «Ґертруда».

Загін поїхав до брами в супроводі групи вершників під командою Юрика. Браму відчинили, і Дипольд лишив за нею ту групу вершників, а сам подався зі своїм загоном на луку. На луці вершники підійшли до болота, а потім по твердій стежці стали переходити його. Чоловік, що поставив лозини, йшов як провідник поміж двох воїнів. Вершники дійшли отак аж до табору. Там стояла огорожа з кілків, устромлених у землю. Дипольд наказав підважувати кілки ломами. Робітники підступили до кілків. Аж тут коваль із Плани відсунув убік булаву, схопив один кілок обіруч і витяг його, потім другий, третій і так далі. Коли він витяг зо два десятки кілків, Дипольд сказав, що досить, і звелів підняти один кілок над огорожею як знак, а потім повів своїх людей крізь той отвір. Невдовзі побачили трьох чоловік, які стояли в траві і не впізнали їх, тож їх полонили. Трохи згодом підступили до вогню. «Конрад!» — пролунало їм назустріч.

— Владислав! — вигукнули напасники і помчали на ворогів. Перебили сторожу, яка стояла там, потім ще кілька груп вартових і добулися до наметів, а коли вороги вискакували з них або піднімалися з землі, де спали, їх убивали або ж вони тікали. Знявся галас і поширився по всьому табору. Дипольд заборонив щось підпалювати, щоб у світлі заграв не помітили його воїнів. Вороги тікали дедалі численнішими юрбами, а коли якась купка й намагалася чинити опір, багатьох клали на землю, а решту змушували відступити. Дипольд усякчас наздоганяв ворогів і сік їх мечем, між ворогами і його вершниками не мало бути вільного простору. Дипольд напирав на розгублених ворогів, наче морська хвиля, що наступає на пенистий берег, несучи з собою геть усе.

Аж тут у таборі прямо попереду замиготів вогонь. На той знак заворушились вогники там і там, блиснула зброя. Вороги стали в лаву.

— Ґертруда! — вигукнув Дипольд.

— Ґертруда! — пролунав далі крик.

Вершники розвернулися й помчали назад до огорожі. Чули позаду бойові поклики і тупіт кроків.

Вершники під’їхали до діри, скинули піднятий кілок, виїхали назовні й довгою вервечкою помчали по твердій стежці. Невдовзі почули позаду зойки, неначе хтось на смерть перелякався, потім почули вказівки й застороги, а невдовзі, скачучи вперед і вперед, не чули вже нічого. Доїхавши до краю луки, почули десь праворуч тупіт копит, а під брамою побачили ворожих вершників, які зіткнулися з вершниками Юрика. Напали на ворогів ззаду, і вони, затиснуті з обох боків, розгубилися, намагалися втекти вбік, зазнали втрат, бо одні тікали по схилу вгору і перекинулись, а інші тікали по схилу вниз і впали. Дипольд і Юрик переслідували їх, скільки було змоги, потім розвернулися й пустили своїх воїнів спочивати до ранку.

Уранці, коли розвидніло, побачили, як вороги ревно працюють у своєму таборі на луці. Невдовзі виїхав ворожий загін і переплив Влтаву на човнах до правого передмістя. За ним попливли інші загони. Потім у різних місцях передмістя закурівся дим, загорілись хати, пожежа дедалі ширшала, жителі намагалися гасити.

Оборонці на мурах кричали:

— Нелюди, виродки, вовки, коли впіймаємо кого, то вб’ємо, і жоден, навіть коли тисячі до наших рук потраплять, не лишиться живим!

Міщани збіглися і кричали:

— Дипольде, випусти нас, щоб ми вбивали, нищили, душили, навіть якщо це буде смерть для нас і для всіх твоїх воїнів!

— Ми вийдемо так, як виходили сьогодні вночі, — відповів Дипольд.

Під’їхала верхи княгиня. Була в бойовому обладунку, її золоті коси прикривав лискучий шолом, а в руці вона тримала оголений меч. За нею їхало багато придворних панів та інших чоловіків. Усі були озброєні. Поряд із нею їхала Дімут у своєму звичайному бойовому обладунку.

— Дипольде, — крикнула княгиня, — я привела воїнів і приведу ще більше, я хочу бути серед оборонців міста!

— Висока княгине, — відповів Дипольд, — буде так, як ти забажаєш.

Потім прийшло багато чоловіків та хлопців із міста і всі просили прийняти їх до лав оборонців міста. Дипольд давав згоду і розподіляв їх у різні підрозділи.

Пожежа вщухла тільки під вечір, а остаточно загасла вночі.

На четвертий день після пожежі вороги знову підступили до міських мурів. Їх було набагато більше, ніж першого разу, і вони мали з собою чимало возів із гаками, мотуззям, драбинами, широкими щитами, мішками з землею, щоб підвищувати рівень землі під мурами, та іншим спорядженням. Розставили велике число лучників, численні юрби побігли до мурів і намагалися з більшим натиском і швидкістю видертися нагору. Але й оборонці були швидші та невтомніші, рясніше кидали вниз каміння, більше лили