Адальберт Штіфтер - Вітіко

церкві Святого Віта. Як настав ранок, Оттон, єпископ Празький, абати і священики в пишних церковних ризах правили службу так, немов під час великого Господнього свята. Були присутні княгиня, Дипольд, військові проводирі, багато воїнів та інших людей. Після Святих Дарів помолилися за перемогу у війні й отримали благословення.

Пополудні того самого дня до міста підступили вороги. Люди бачили полиски списів і рух велелюдних загонів. Показалися незліченні маси людей. Вони зайняли простір перед правим передмістям, немов готуючись розташувати табір. Усі захисники вийшли на міські мури. Була коло них і княгиня.

Надвечір того дня загін вершників поскакав від правого передмістя через міст. На списах у них майоріли білі прапорці. Доїхавши до лівого передмістя, вершники зупинилися.

Дипольд сказав Сезимі:

— Візьми двадцять вершників, поїдь туди з білими прапорцями і запитай, чого вони хочуть.

Сезима з двадцятьма вершниками поїхав до Мостової брами, його випустили, він наблизився до ворогів, і з мурів можна було бачити, що він якийсь час розмовляв із ними. Потім Сезима повернувся і, прибувши до Дипольда, повідомив:

— Вони кажуть, мовляв, один чоловік серед них на ймення Конрад, який має владу і якого вони називають князем, хоче розмовляти з тобою, якщо ти командувач міста, бо ж послав послів. Конрад хоче уникнути проливу крові. Тобі переказують вітання Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца, Спітигнев, Леопольд і Владислав.

— Їдь знову вниз, — відповів Дипольд, — і скажи: Дипольд розмовляє тільки з тими, хто кориться, і він пересвідчиться в їхній покорі, побачивши, як вони їдуть із двома білими прапорцями на одному списі. Інших прапорців він уже не визнає, і люди, які тепер тут, повинні від’їхати, щоб не сталося біди. З потомками Пржемисла — Вратиславом із Брно, Конрадом зі Зноймо, Оттоном з Оломоуца, Спітигневом, Леопольдом і Владиславом — він розмовлятиме тільки тоді, коли вони з мішками на головах і з мотуззям та камінням на шиї стануть перед ним навколішки.

Сезима знову поїхав, а повернувшись, сказав:

— Вони вимагають розмови з Владиславом, а якщо він, як вони кажуть, утік, то з Ґертрудою.

— Дипольде, нехай метнуть у них каміння, — озвалася Ґертруда.

— Сезимо, ти вже туди не поїдеш, — мовив Дипольд і якийсь час мовчав.

Ворожі вершники й далі стояли на місці.

— Кладіть! — за мить наказав Дипольд.

Чоловіки поклали камінь у ложку катапульти.

Трохи згодом Дипольд наказав знову:

— Цільтеся і крутіть.

Чоловіки направили катапульту, накрутили її для малого радіуса, ложка піднялася в повітря і за мить великий камінь упав перед вершниками. Вони мерщій розвернули коней і помчали через міст. На міських мурах залунали радісні вигуки.

Настав вечір, а коли споночіло, заясніли вогні ворожих багать перед передмістями і полями.

Наступного дня після ранкової відправи оборонці міста побачили, що на нижньому краї правого передмістя вороги на човнах, плотах і збитих дошках перебираються через Влтаву і йдуть на височину Летне, де були села Овенец, Голішовіц і Бубен. Решта ворогів вишикувалась коло річки.

Того дня посланців до Дипольда не присилали.

Другого й третього дня вороги тинялись навколо і споруджували табір. Дипольд не заважав їм, а коли в місті ставало тихо і вітер віяв із поля, можна було чути удари молотка і гамір.

Зрештою вороги підняли велику білу корогву, видніли й інші білі короговки. Над церквою Святого Віта одразу розгорнули велику шовкову малинову корогву Владислава, та й на княжому замку, інших спорудах і де-не-де на міських мурах майоріли малинові короговки.

Велика біла корогва в полі належала Конраду зі Зноймо, якого вороги обрали князем, далі видніла біла з зеленою каймою корогва Вратислава з Брно, корогва Оттона з Оломоуца, корогви Спітигнева і Леопольда, короговки інших людей: Богдана, Домаслава, старого Мікула і багатьох інших. Позаду всіх ворогів стояв Кохан, і ходила чутка, ніби він прийшов подивитись, як обидва князі знищать один одного, після чого решта лехів змогли б панувати.

На шостий день, відколи вороги отаборилися перед містом, вони підвезли на возах різні легкі метальні знаряддя та інше спорядження ближче до мурів. Підступили ближче й самі вороги. Ставши близенько, вони почали метати на верх міських мурів стріли з луків і арбалетів, каміння, списи і шматки заліза. Люди Дипольда не відповідали. За його наказом усі заховалися за зубцями і прикриттями. Коли скінчився обстріл, від ворогів відокремилась купа воїнів і побігла до мурів, потім друга, третя й багато інших. Підступивши ближче, вони заходилися бігти, несучи драбини, жердини, гаки, щити, мотуззя та інші предмети, щоб видиратися на мури. Приставили драбини до мурів і спробували підніматись. Позаду них стояло багато лучників, які ненастанно випускали стріли на верхній край мурів. Дипольд тепер подав знак, і за помахом його руки забамкали великі дзвони на дзвіниці церкви Святого Віта, а після першого удару оборонці метнулись наперед і почали скидати на напасників цеглу, каміння, колоди, обкуті залізом жердини, лити окріп та киплячу смолу. Одна частина воїнів стояла наготові й пускала стріли та списи