Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Мати А. І. не відкидала Сталіна, поки він був живий, але викриття його злочинів на XX з’їзді КПРС дозволило їй знайти пояснення тим сумнівам, які раніше доводилося витісняти зі свідомості, і зрештою вона цілком схвалила викриття Хрущовим культу особистості. Втім, це не вплинуло на її віру в комуністичну доктрину.

Періодично в її інституті з’являвся з переліком контрольних питань молодий партійний функціонер із райкому, який не знав про марксизм майже нічого. Він мав оцінювати якість викладання нею предмета, якому вона присвятила все своє життя. І вона демонструвала перед іншими його непроглядне невігластво.

Мати А. І. мала схильність до фантазій. Наприклад, жодний реальний досвід не міг змінити її віру в священні якості радянського робітника. Коли А. І. згадував висловлювання Солженіцина, який назвав Радянський Союз «брехнею, що стала способом життя», вона казала: «Він робить такі заяви лише тому, що не вірить у робітничий клас». Якщо в квартирі з’являвся п’яний слюсар, який вимагав хабара за виконання потрібної роботи, вона бачила в ньому не те, чим він був насправді, а лише яскравого представника міжнародного пролетаріату.

Григорій Сергійович Н., ще один старий більшовик, був членом партії з квітня 1917 року і брав участь у революційних подіях на Уралі. Він щодня читав газету «Правда», а також виписував місцеву, свердловську газету. Заради кращої поінформованості він слухав «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі» та інші іноземні радіостанції, а також щовечора дивився по телевізору програму «Время». Вся ця інформація допомагала йому робити висновки про ситуацію в світі, і він регулярно писав до ЦК листи з порадами щодо радянської зовнішньої політики.

У 1985 році Григорій Сергійович надав наступні пропозиції.

Польський уряд не повинен платити жодних відсотків по своїх західних кредитах. Відмовитися повертати основну суму кредиту важко, але відсотків Польщі не слід сплачувати однозначно.

Вирішенням проблеми Афганістану має стати організація комсомольських бригад для боротьби з пакістанською агресією — «добровольців», як їх називали під час Громадянської війни в Іспанії.

У західній півкулі Радянський Союз має розмістити свої ракети на Кубі та в Центральній Америці. Він має також намагатися домовитися з Канадою. Адже США дружать із Туреччиною і тримають свої ракети поблизу радянського кордону.

Григорій Сергійович пишався кожним натяком на свій статус і показував гостям листа з подякою, отриманого ним із ЦК у відповідь на перший написаний ним лист, але його непокоїло те, що на другий лист він так і не отримав відповіді.

Софія Магарик народилася в Ризі й вивчала медицину в Петрограді. В 1917–1918 роках вона працювала в Латвії у підпіллі для більшовицької партії, а потім, у 1918-му, повернулася до Росії, де під час Громадянської війни була медиком-волонтером. У 1934 році її виключили з партії за роботу в латвійському комуністичному підпіллі, й це, мабуть, врятувало їй життя. Коли почалися чистки, вони були спрямовані саме проти членів комуністичної партії.

Після смерті Сталіна Софія повернулася до партії. Її син Володимир намагався розпитувати її про чистки, але вона відмовлялася розповідати. Він питав, як вона могла знову вступити до партії, яка завдала їй стільки страждань, але на це запитання вона не бажала відповідати. Незважаючи на свою стриманість, Магарик серйозно ставилася до своїх партійних обов’язків. Вона регулярно відвідувала партійні збори, й після виснажливої дворічної боротьби їй відновили безперервний партійний стаж. Вона продовжувала читати Маркса та Леніна та спогади старих більшовиків і висловлювала повагу до Леніна.

Особливо пробудила в Софії відчуття належності до партії одна подія. У 1967 році відзначали п’ятдесяту річницю революції, і всім було відомо, що із цієї нагоди люди, які зробили внесок у заснування радянської держави, отримають нагороди.

Софія рідко говорила про щось, пов’язане з партією, але тут вона кілька разів нагадала синові про вручення нагород, яке має незабаром відбутися. Вона вважала, що з урахуванням її дореволюційної діяльності в підпіллі, участі в Громадянській війні медиком-волонтером і 50 років бездоганної роботи лікаркою, яка врятувала від смерті сотні дітей, вона заслуговує на найвищу нагороду — орден Леніна.

Напередодні ювілею революції Софію викликали до райкому партії і вручили «Знак пошани» — найнижчу нагороду. Зазвичай ним нагороджували старих більшовиків, навіть тих, хто вступив до партії набагато пізніше, і з часом утворилася певна система, згідно з якою старих більшовиків-євреїв нагороджували «Знаком пошани», а росіян — орденами більш високого ґатунку.

Коли Софія повернулася додому, вона нічого не сказала, але з виразу її обличчя син зрозумів, що вона глибоко засмучена. Один із друзів зателефонував їй і спитав: «Ну що, отримала єврейський орден?»

Софія ще довго залишалася пригніченою. Вона нічого не казала, але її смуток відбивався в її голосі та виразі обличчя. Вона знала, що заслуговує на орден Леніна. Попри всі скрутні роки вона залишалася вірною і непохитною комуністкою. Вона ніколи не висловлювала власних сумнівів і продовжувала брати участь у партійних зборах, і тепер, 71 рік, їй хотілося якогось знаку визнання, а вона його так і не отримала.

Становище старих більшовиків було дуже добре знайоме одному сивому чоловікові в Москві, який у 1930-х роках обіймав високу посаду в радянському уряді. Завдяки щасливому квитку в цій «лотереї», за його власним висловом, він уник розстрілу під час чисток. Його заарештували в 1939 році, й він провів багато років у таборах, вийшовши з ГУЛАГу тільки після смерті Сталіна. Цей колишній чиновник іноді розповідав про відданість старих більшовиків марксизму-ленінізму.

«Коли людина втрачає віру в своє минуле, — казав він, — вона подекуди починає шукати якусь рятівну соломинку. Для багатьох старих більшовиків такою соломинкою є партія. Вони відчувають бажання “повернутися до Леніна”, як вони самі кажуть. Вони намагаються аналізувати поточну ситуацію з погляду того, як зробив би Ленін, і зазвичай доходять висновку, що, попри все, мають служити державі, створеній Леніним».

За словами цього колишнього високопосадовця, багато хто зі старих більшовиків намагався переглянути свої переконання, але вони майже завжди зупинялися перед критикою Леніна та Жовтневої революції. «Один зрікається Сталіна, — говорив він. — Інший — Сталіна та деяких дій Леніна. Насамперед Сталіна звинувачують у тому, що він знищив старих більшовиків».

Цілком підпорядкувавши свої життя вимогам цього руху, старі більшовики не могли зректися марксизму-ленінізму, не визнавши, що все їхнє попереднє життя було помилкою. І цю дилему вони певною мірою нав’язали всій країні. Знайти в собі сили на таке визнання вдалося дуже небагатьом із них.

«З цими людьми