Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

class="p1">Зовсім іншою була ситуація на одеському напрямку, де проти Східної групи (8 тис. піхоти і кавалерії) стояли у 2,5 раза чисельніші радянські дивізії[751]. В резерві українського війська залишалася найбоєздатніша бригада УСС (2 тис. крісів).

У наказі Штабу Головного Отамана від 12 серпня 1919 р. наголошувалося на необхідності «звільнити Правобережжя від більшовиків раніше, ніж наспіють нові ворожі сили»[752]. Протягом двох наступних днів частини I i II галицьких корпусів зосередилися в районі Вінниці, на їх східному крилі розташувалася Запорізька група. Війська Північної групи 13 серпня захопили Остропіль, а потім вдарили на Старокостянтинів, де захопили 200 полонених і велику військову здобич[753]. В цих боях відзначилася 7-ма галицька бригада полковника А. Бізанца. Відтак Січові стрільці, дві галицькі бригади та повстанські загони розмістилися навколо Старокостянтинова. Проте загальна передислокація українських військ невиправдано затягнулася аж до 17 серпня[754], що негативно позначилося на проведенні першого етапу київської операції.

Загальний наступ об'єднаних українських армій розпочався 14 серпня. Просуваючись вперед з незначними втратами, 17 серпня група полковника Вольфа зосередилася в районі Полонне-Миро- піль. Їй вдалося уникнути зіткнення з поляками під Шепетівкою: внаслідок переговорів В. Тютюнника зі штабом польських військ між ними і Січовими стрільцями була проведена демаркаційна лінія. Завдяки вдалій координації дій, галицькі і наддніпрянські частини в цих боях досягли значних успіхів. Зокрема, за підтримкою бронепотягу «Вільна Україна» на станції Великі Пузирьки вони захопили в полон загін особливого призначення 2-го радянського полку та багато зброї, а в районі Полонного полонили 400 червоноармійців і здобули багато кулеметів[755].

За наказом Штабу Головного отамана 18 серпня II галицький корпус виступив двома колонами на Житомир. Через пошкодження телефонного зв'язку його війська просувалися доволі повільно, але 21 серпня майже без бою ввійшли до міста, яке щойно залишила червоноармійська залога (1,8 тис. бійців). Завдяки незграбності українських частин вона встигла вивести великі запаси майна[756].

Долаючи слабкий опір противника, протягом 14–16 серпня Центральна група просувалася вздовж залізничних ліній Козятин- Бердичів та Шепетівка-Умань. Найбільшим її успіхом у цей час стало захоплення Калинівки, куди ворог стягнув великі сили, намагаючись тут закріпитися. Доволі швидке наближення до Києва I і III галицьких корпусів значною мірою завдячувалося вдалим діям Запорізької групи, що наступала широким фронтом. Комбінованим ударом 18 серпня війська цих підрозділів оволоділи Козятином, де червоноармійці зазнали значних втрат. У місті також був роззброєний угорський загін (1 тис. вояків). Наступного дня, 19 серпня, українські війська ввійшли до Бердичева. Протягом цих шестиденних боїв вони захопили п'ять панцерників, 11 гармат, 50 кулеметів, тисячу вагонів з майном1, хоча основну частину зброї і техніки ворогові вдавалося вивезти.

Східна наступальна група внаслідок успішного тижневого походу 19 серпня вийшла на лінію Христинівка-Умань. Значну підтримку їй надавали чисельні групи повстанців, серед яких найбільшою войовничістю відзначався загін отамана Зеленого, який зріс до 2,5 тис. вояків.

На вапнярському напрямку у скрутному становищі опинилася 3-я дивізія полковника Удовиченка (2,5 тис. багнетів і шабель, 18 гармат). Тут їй протистояла 45-а радянська дивізія (4,6 тис. вояків, 15 гармат, 7 панцерників), що постійно отримувала свіже поповнення[757]. За таких обставин українські війська були змушені здати щойно захоплені Бірзулу, Рудки, а відтак і Крижопіль, але з прибуттям 19 серпня 11-ї галицької бригади ці населенні пункти були відвойовані.

Таким чином, на 20–21 серпня 1919 р. перший етап наступальної операції на Київ було завершено. Його важливим наслідком стало піднесення морально-бойового духу в українських військах, а також покращання їх матеріально-технічного становища завдяки захопленим трофеям. Відступаючим на Київ і Коростень частинам Червоної армії не вдалося сконцентрувати сили, щоб організувати довготривалий захист.

Зважаючи на ці здобутки, Штаб Головного отамана не приділяв великої уваги тяжкому становищу українських частин, що просувалися на одеському напрямку. Особливе занепокоєння серед Начальної Команди викликала перевтома особового складу, а також зміни на інших фронтах громадянської війни.

У той час, коли об'єднане українське військо заволоділо більшою частиною Правобережжя, Лівобережжя України швидко опановувала Добровольча армія. її головні сили рухалися через Харків на Курськ та Орел. Захопивши Полтаву, корпус генерала Брєдова повернув на Київ. Війська генерала Шкуро форсували Дніпро в районі Катеринослава і 21 серпня з'явилися під Білою Церквою. Тоді ж біля Христинівки білогвардійські частини вперше зіштовхнулися з українськими підрозділами, зокрема групою В. Тютюнника. На Миколаївщині та Херсонщині три дивізії 14-ої армії були відрізані та оточені добровольчими частинами, що загрожувало їх повним розгромом. З тилу болісних ударів їм завдавав Н. Махно. Завдяки розгорнутій махновцями широкій агітаційній роботі, розпочався активний перехід червоноармійців, головно кавалерії, до повстанської армії, яка, таким чином, зросла до 40 тис. бійців та 11 тис. т. зв. тачанок і возів[758].

Проте, навіть перебуваючи у катастрофічному стані, більшовицькі війська продовжували боронитися з винятковою впертістю. В надісланій 9 серпня В. Леніним телеграмі на Український фронт їм наказувалося битися «до останньої краплі крові»[759]. Прориваючись на північ, для з'єднання з 12-ою армією, оточені дивізії 14-ої армії завдали дошкульних ударів українським військам під Вапняркою, Бірзулою і Херсоном. Водночас, перекидаючи підкріплення з Кавказького фронту, розпочалася концентрація червоноармійських частин у районі Мозир-Гомель для нанесення контрудару. Проте це угрупування не поспішало з виступом, розраховуючи на зіткнення української та білогвардійської армій, взаємне обезкровлення.

Передбачаючи можливість виникнення такого варіанту у військово-політичній ситуації, ще напередодні київського походу Начальна Команда звернулася до Штабу Головного отамана із запитом щодо визначення характеру стосунків між українськими і денікінськими військами на випадок їхнього зіткнення. Запит переадресували С. Петлюрі, який не дав ніякої відповіді[760].

Проблема взаємостосунків між об'єднаним українським військом та Добровольчою армією ввібрала в себе низку не лише військових, але й зовнішньо- та внутрішньополітичних суперечностей.

Водночас у ній виразно проявилося різне бачення перспектив боротьби за українську державність. Галицький табір в особі Є. Петрушевича виступав за союз з А. Денікіним та вимагав створення уряду, здатного вести переговори у цьому напрямі. Така позиція, як слушно зауважив І. Мазепа, зумовлювалася не стільки вірою в перемогу А. Денікіна над більшовизмом та переконанням у недоцільності боротьби українських військ з Добровольчою армією[761], скільки вірою, що запобігання такому конфлікту збільшить шанси отримати допомогу від Антанти. Диктатор був переконаний, що вона «накаже Денікіну кооперувати з українською армією»[762].

Симон Петлюра категорично відкидав можливість ведення переговорів з більшовиками, до чого схилялася частина Директорії. І. Мазепа постійно переконував Петлюру не допускати в уряд праві партійні групи, бо через них «втратимо ясну національну лінію… підемо