Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Врятувало його тільки те, що в Лішака було поранене крило. Видно, що воно вже зрослося й особливо йому не дошкуляло. Однак і вправно літати не давало. Він спробував розвернутися й напасти на Сокола зі спини, але теж промахнувся. І зараз же почав набирати висоту. Видно було, що це йому непросто, Лисий не зразу зрозумів, у чому річ. А потім збагнув. Небо вгорі було хоч і не сонячним, та все ж світлішим, ніж ліс унизу. А Лішакові очі до світла мали відразу. Їм було боляче дивитися на світло.

Це взагалі дивовижа, подумав Лисий. Півень уночі безпорадний і сліпий. А Лішак сліпий удень. Щось сталося, що вони змогли зійтися в цьому двобої. Що?

Тепер сові було легше. Вона ширяла значно вище за Сокола, ще й бачила краще. Сокіл узагалі в польоті бачив небагато. Щойно він повертав голову, як починав завертати всім тілом. Очі його, щоправда, розставлені широко, вони чимало бачать навколо, але далеко не все.

Тим часом Марічка встигла приземлитися поруч із Лисим.

— Соколе! Соколе! — закричала вона щодуху. — Сюди!

Зрозумів її не тільки півень, а й Лішак. І тут уже важило лиш одне: хто швидший. Лисий звів арбалет. Але обидва птахи летіли на нього, і Сокіл закривав собою Лішака.

Стріла вилетіла звідкілясь із лісу. Вона, мов крапля крізь сито, пройшла крізь пір’я на крилі сови й полетіла далі в небо. Ніякої шкоди птахові цей постріл не завдав. Але, мабуть, злякав. Бо Лішак зробив коло в повітрі й помчав геть у ліс.

Півень приземлився на шлях вовкулаків, пробіг іще кілька кроків і, важко дихаючи роззявленим дзьобом, поважно покрокував до Марічки.

— Соколе ти мій, — ніжно сказала вона, обнімаючи його за шию.

Півень щось проклекотав їй у відповідь.

— Що він сказав? — поцікавився Лисий.

Ледь стримуючи нервовий сміх, Марічка відповіла:

— Якщо ми так довго будемо воловодитись, кури позасинають.

Якщо птаху підрізати крила…

І знову через Марічку довелося пояснювати птахові, що до села, де кури, вони цього дня ще не підуть. І що поки вони не приведуть хробака туди, куди їм треба, вони взагалі нікуди не підуть. Леля, яка щойно вийшла до них із лісу, слухала все це звіддалік, намагаючись не сміятися й навіть не усміхатись, бо їй здавалося, що таку вразливу істоту як Сокіл навіть усмішка може прикро вразити.

Обуренню півня не було меж. Його обдурили. Йому не сказали, що до курей вони підуть не сьогодні. Йому влаштовують по два однакові дні, а дні виходять різні. І все це тільки для того, щоб використати його відвагу й здібності. Щоб їх усіх врятувати від неминучої загибелі, наражаючи його — такого непростого, такого єдиного в своєму роді півня — на щоденну смертельну небезпеку. І якщо він у цих нерівних боях поляже, то всі будуть тільки задоволені. Хіба що крім курей, які задоволені не будуть, тож ніколи їм, цим людям, не пробачать цієї безповоротної втрати…

— Ну, пробач, — кинув йому Лисий і відвернувся.

Така відповідь Сокола не влаштувала. Він іще хвилину постояв, гордо крутячи головою то праворуч, то ліворуч, а потім з гідністю покрокував геть від них, і все ж у напрямку їхнього села. Втім, поки що ця дорога вела й до його рідного села. Лисий хотів був щось крикнути, однак Леля взяла його за руку й зупинила. Довелося чекати.

Півень пройшов кроків із тридцять (своїх, півнячих кроків), а потім з ним почало щось діятися. Ще кілька кроків він зробив уже не так упевнено. Потім враз зупинився й почав роззиратися. А тоді замахав крильми, зі страшною швидкістю побіг уперед і злетів у повітря — дуже вчасно. Величезна голова вивергнулася з-під землі, й потужні клешні клацнули всього за кілька сантиметрів позаду довгих півнячих ніг.

Хробак іще клацав навколо себе клешнями, а Сокіл уже зробив коло в повітрі й повернувся до такого жаданого, хоч і не на його зуби, хробачка. Він знов опустився на широку хітинову голову й устиг кілька разів смачно клюнути її, поки принижена, сплюндрована й спаплюжена комаха сховалася під землю. Якоїсь миті здалося, що цього разу він таки затягне півня за собою. Але знову обійшлося. Сокіл потужно відштовхнувся ногами, дряпнувши кігтями голову хробака, й зіскочив на землю, не зупиняючись побіг уперед і знову злетів. Цього разу хробак і не намагався схопити його, взагалі не з’явився на поверхні.

Та й Сокіл… Це не була спроба знову гнати підземну тварюку туди, куди треба. Півень відлетів за дерева й там із незалежним виглядом гордовито походжав, навмисне тримаючись не за деревами, а на видноті — щоб люди його бачили. Щоб розуміли, що він нікого не пробачив.

Утім, Лисий і так був йому вдячний. Він кивнув Лелі та Марічці й шелеснув у зарості при дорозі. Мала вскочила в ступу й помчала туди, де щойно хробак сховався під землю. Леля рушила слідом за Лисим.

До місця, де сидить земляний Чата, лишалося вже недалеко. Зараз головне — не дати хробакові знову десь залягти в засідці, завернути назад або рушити вперед — до Чати. Надто багато умов. Крім того, не полишало хвилювання за Опенька. Де він? Знайти їх для нього — не клопіт. Якщо повернувся й не застав, то такий досвідчений мисливець, як він, легко наздожене їх за слідами, бо не лишити в лісі слідів — неможливо. То більше, коли не намагаєшся критися, коли дбаєш у дорозі зовсім про інше.

Турбувала хлопця й думка про Лішака. Він десь тут, десь неподалік. Хоч би знову не напав на Марічку, поки вони з Лелею шукатимуть обхідний шлях у лісі.

Він зупинився, дочекався Лелю й тихо сказав:

— Повертайся і стеж за Марічкою.

Вона кивнула й пішла назад. Ховаючись під іще негустим віттям, ступаючи якомога обережніше, щоб її кроки не привернули уваги хробака, вона кралася вздовж шляху вовкулаків, не зводила очей зі ступи з золотою гривою волосся над вінцем і тримала напоготові заряджений арбалет.

А мала повільно летіла над шляхом і викидала зі ступи останні залишки харчів: торішні печені буряки, вже зморщені й майже неїстівні, дві сирі морквини, напівгнилі яблука… І в селі вже харчів майже не лишалося, а в них із собою й поготів нічого не було. Мала знала, що коли не повернеться Опенько, сьогодні вони ляжуть спати натщесерце. Але й розуміла, що хробака слід підгодовувати. Найбільш прикрим для неї було те, що на ці подарунки він, здається,