Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

— А ти? Спитай, де ти була.

Далі настала тривала пауза, ніби Марічка не наважувалася промовити відповідь.

— Каже, що мене схопив великий птах — іще більший, ніж він сам… А потім кинув з висоти на землю… — Очі Марічки наповнилися сльозами, вона розвернулася до півня й спитала: — І ти дозволив?..

— Та що за маячня! — вигукнув Лисий. — Він сам не знає, що верзе. Зовсім із глузду з’їхав! Не хоче допомагати — хай летить звідси.

— Зачекай, — зупинила його Леля. — Він не людина. Він цілком може вважати сьогоднішній день учорашнім.

— Ти що, теж?..

— Теж. Дивися. Сьогодні вранці я полетіла до тієї ліщини.

— Не ти.

— Я. Подумай, як нас виявилося двоє?

— Зрозуміло як. Ти полетіла сьогодні вранці… — Лисий раптом теж зрозумів. — Тобто…. Ти хочеш сказати…

— Так. Я полетіла сьогодні, повернулася вчора під вечір. Після того, як я полетіла й ви лишилися самі. Без мене. Що відбулося?

— Марічко, — сказав Лисий, — спитай його, де був Опенько вчора.

— Пішов на полювання й не повернувся.

— А що робив Сокіл, коли нас усіх не стало?

— Те саме, що й завжди. Чекав.

— Сестричко, — втрутилася Леля, — ти можеш пояснити йому, що той день, який він вважає вчорашнім, повториться сьогодні? Що ми тепер разом і спробуємо все змінити?

— Він каже, що це маячня. Дні ніколи не повторюються. Що сталося, того змінити не можна.

— Що нам робити, Лесику? — Голос у Лелі був зляканий і безпорадний. Те, що не зразу було усвідомлене, зараз із жахливою невідворотністю доходило до свідомості.

Поступово доходило й до Лисого. Треба було розібратися, а часу на це вони не мали. Надовго залишати хробака самого не можна. І все ж він вирішив спершу з’ясувати всі негаразди, які мали статися.

Протягом добрих двох годин вони через Марічку розпитували півня, той відповідав часом незрозуміло, плутано й химерно, але зрештою з’ясували обставини майбутньої (чи можливої?) загибелі Лисого й Марічки. Тепер усе виглядало закономірно й логічно. І від того ставало ще страшніше. Поки що все збігалося: і хмарна погода, і поява Лішака, і відсутність Опенька. Півень навіть після того, як усе розповів, допомагати відмовлявся.

Але в усьому почутому були й дві позитивні сторони. По-перше, вони все знали наперед, а це вже майже запорука успіху. По-друге, тепер з ними була Леля. От якби ж іще й Сокіл!

— Марічко, — раптом сказала Леля, — а спитай у півня, чи це тільки він такий талановитий, чи й курей також можна навчити літати?

Лисий тільки здивовано зиркнув на неї, та нічого не сказав.

Сокіл у відповідь щось квоктав, зробив коло, сіпаючи головою з кожним кроком узад і вперед, і Марічка переклала:

— Кури взагалі дуже розумні, хоча й не такі розумні, як він. Але де ж ті кури? Хто, каже, їх бачив?

— Скажи йому, що в нас у селі повно курей. Тільки от чи дійдемо ми до того свого села…

Із Соколом щось сталося. Він підскочив, потім побіг до сухої сосни, повернувся, заклекотів, ще кілька разів підскочив, грізно помахав крильми…

— Що це він витанцьовує? — здивувався Лисий.

— Це він так каже, що неодмінно дійдемо, — відповіла Марічка. — І що з його допомогою будь-який ховрах дійшов би.

Найважче в цій ситуації було не розсміятися, щоб не образити нововіднайденого помічника. А Опенько ще десь ходив, і це починало Лисого турбувати, хоч він і розумів, що полювання — то не п’ятихвилинна забавка.

Повітряний бій

Вони йшли дуже обережно. Попереду Лисий, над ним Марічка в ступі, добряче позаду Леля й півень. І у Лелі, і в Лисого — арбалети напоготові. День був похмурий, у небі висіли низькі чорні хмари. Під деревами було зовсім темно. В небі, звичайно, світліше. Але якщо Лішак справді планував напасти сьогодні на Марічку, світла для нього забагато. Він птах нічний. Утім, можливо, він боїться тільки сонячного світла. Час від часу Лисий кидав погляд у небо через плече. Але доки дійшли до галявини, де вчора залишили хробака, нічого не змінилося, нічого не сталося.

Наближаючись до галявини, Лисий не відчув ніякої небезпеки. Отже, хробак залишив це місце. І куди ж він подався? Повернувся на шлях вовкулаків? Чи заглибився в ліс? Жодна з цих можливостей не обіцяла нічого доброго.

Він рушив до шляху вовкулаків тією дорогою, якою хробак прийшов сюди. Ступав обережно, пильно прислухаючись до своїх відчуттів. Дійшов до самого шляху, але живіт поводився спокійно. Небезпеки не було. А отже, не було й хробака.

Де він? Наздоганяти його по дорозі назад? Чекати, що будь-якої миті випірне з глибин земних?

Раптом він згадав, що весь цей час не озирався на Марічку. Він вибіг на середину шляху вовкулаків і обдивився небо. Малої ніде не було. Лисий заквоктав, як курка, й за кілька хвилин на шлях вискочив Сокіл. Але що з нього користі без Марічки?

Лисий байдужою рукою погладив птаха по гребеню, потім торкнувся його дзьоба.

— Молодець, — сказав він. — Швидко прибіг. Де Марічка?

Сокіл заквоктав, розправив крила, двічі потужно ними змахнув, мало не відірвавшись від землі. Потім почав робити різкі рухи головою, ніби пірнав — то праворуч, то ліворуч. Лисий дивився-дивився й зрештою махнув рукою. Він знову підвів голову й побачив ступу. Марічки видно не було, але, зважаючи на те, що мітла над ступою рухалася, мала була там. Летіла вона зиґзаґами, дуже швидко, а за нею кособоко, нерівно, але нестримно мчав великий сірий птах. Звісно, Лисий його впізнав з першого погляду.

Він схопився за арбалет, хоча відстань була така, що влучити в рухомого птаха — годі сподіватись. А просто відігнати його — це означало залишити проблему на майбутнє. Ясно ж, що Лішак з’явиться знову. І в найгіршу мить. Якби ж то ще одну ступу! Але це ми вже пробували. Ні. Більше він на такі випробування не погодиться. Якби ж то Марічка могла спуститися нижче!

Лисий не відводив погляду від того, що діється в небі, тож і не зауважив, як розбігся й злетів над шляхом вовкулаків Сокіл. Він швидко набрав висоту й помчав навперейми сові. Тепер було видно, що за розмірами вони майже однакові, хоча Лішак і перевершував півня. А що вже більш озброєний був — то це зрозуміло. Сова — хижак, а півень… І літун із нього був не дуже. Він летів, звичайно, але важко, по прямій, куди йому було проти Лішака!

У мить перед зіткненням той різко завернув, і Сокіл ширнув повз нього.