Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

178

Київ. 22 травня 1992 року.

— Ми добре розуміємо одне одного, ми обидві виховували дітей без батьків, — сказала мені ввечері на кухні мати. — Так що постався, будь ласка, дуже серйозно до того, що я тобі зараз скажу!

Але перед тим, як почати, вона накидала у тарілки гречаної каші, а зверху на кашу виклала криві палички бефстроганов і полила все це соусом.

— Ти розумієш, вони не збиралися повертатися, — пояснила мама, простягаючи мені мельхіорову виделку з набору, який використовувався раніше, лише коли приходили гості. — Сьогодні вони там переночують, а завтра вона на якийсь час переїде до подруги...

— Хто переїде? — намагався з’ясувати я. — Обидві чи хто?

— Лариса Вадимівна переїде, а Мира залишиться.

— А я?

Мама важко зітхнула, поїла трішки гречки з м’ясом. Знову підвела на мене погляд:

— Тобі доведеться розписатися з Мирою...

— Що-о?!

— Фіктивно! Я ж не прошу тебе з нею спати! Ти вже дорослий, сам усе вирішиш. Але треба їх прописати, бо інакше ніяк не вийде. Слухай та не перебивай! Ти розписуєшся з нею, прописуєш її та її маму. Автоматично ви стаєте на міську квартчергу, а одночасно я та Лариса Вадимівна шукаємо шляхи прискорити процес. Зрозуміло? Поміркуй сам — без прописки їх не візьмуть на роботу, а грошей вони не мають!

— Мамо, а якщо я вирішу одружитися з кимось іншим?

— Інше одруження може зачекати. Поясниш, що це для справи. Як тільки пропишеш їх, зможеш оформлювати розлучення та одружуватися по-справжньому.

Я дивився на неї та намагався зрозуміти: чим саме могла Мирина мама перемогти войовничий настрій моєї матері? Яку зброю вона застосувала?

— А раптом тобі з Мирою сподобається? — прошепотіла мама по-змовницьки. — Ти ж сам себе не знаєш! А з євреями не пропадеш! Та й діти в них гарні...

Я хотів їй сказати, що себе і Миру знаю, як своїх п’ять пальців. Але я не настільки дурень, щоб сперечатися з мамою. Хочеш досі вважати мене маленьким і думати, що я потребую порад? Вважай! На здоров’я!

— До речі, я пообіцяла Ларисі Вадимівні, — мамине обличчя стало жвавішим від нової згадки, — що ти нас у суботу завезеш на могилу Давида Ісааковича. Вони хотіли на пам’ятник подивитися.

— Добре, — погодився я. — Тільки він не на цвинтарі похований.

— А де?

— У лісопарковій зоні. Він так просив.

— А ти загорожу навколо могилки поставив?

— Ні.

— Треба було б...

— От коли вони повернулися, то вони і поставлять, — відповів я позіхаючи.

179

Київ. 26 грудня 2004 року.

Мій ранок розпочинається з підписування новорічних листівок. Тексти вже видрукувані, головне — поставити живий, «мокрий» підпис. А пальцям вже набридло тримати важкий «паркер». От би узяти дешеву кулькову ручку! Але не можна. Не зрозуміють. Тут інший стиль, інші ручки.

— Сергію Павловичу! Кава! — лагідно вимовляє Нілочка, акуратно ставлячи мій допінг на стіл.

Після кількох ковтків я заряджаюся новою бадьорістю і мій підпис стає ще охайнішим, його нікуди не заносить.

Ще двадцять листівок, — і наступна порція кави. Одного горнятка вистачить. Тепер дивлюся у вікно. Зосереджуся та напишу листа своєму братану Дмитрові. Прийшов час поставити його перед фактом повернення на батьківщину. Тим більше, що основна частина грошей, що залишилися, піде на медицину, на продовження мого славного роду.

«Дорогий Дмитре, — виводжу я «паркером» і відразу ж відчуваю дискомфорт, невідповідність ручки та написаних нею слів. Дістаю, нарешті, кулькову і нею продовжую: — На жаль фінансова ситуація наближає необхідність твого повернення. За моїми приблизними підрахунками, наших зі Світланою грошей вистачить для вас до кінця лютого. Так що налаштовуйся на спокійне життя тут, у Києві. Мама чекає тебе та усю твою сім’ю. Квитки для вас я забронюю відразу після Нового року. Я сподіваюся, що Новий рік ви зустрінете гідно. Для нас це свято буде сумним. Світлана досі не відійшла від втрати дітей, і мені іноді з нею важко. Але, на щастя, з’явилася нова надія.

В аеропорту я вас зустріну, як і має бути. Коли збиратимеш речі, не забудь взяти у професора копії своїх медичних паперів. Обнімаю, твій брат Сергій».

Лист вийшов куций, і я для солідності поклав у конверт ще подвійну новорічну листівку та поставив під видрукуваним текстом свій підпис «паркером».

— Нілочко, відправ лист разом з листівками, — попросив я у свого кабінетного ангела-охоронця.

— Звичайно, — посміхнулася вона.

180

Карпати. Січень 2016 року.

Серцю не накажеш. Я сидів за столом, відклавши роздруки новин, та думав про Майю. Я думав про неї, як про останню жінку в моєму житті, про останню, яка нічим, крім серця свого покійного чоловіка, зі мною не зв’язана. Кожна наступна жінка у моєму житті була складнішою та віддаленішою від мене, ніж попередня. Ні, спочатку, у юності, мої жінки були моїми або їхніми помилками. Починаючи зі Світлани, обличчя якої я вже давно забув. Пам’ятаю лише весілля з приводу вагітності та розлучення за згодою. Потім, як мені здається, я чомусь навчався. Навчався в життя. Ставав вимогливішим до життя та жінок. І дозволяв їм бути вимогливішими до мене. До пори — до часу, звичайно.

І що тепер? Підводити підсумки? Найбільш коханою була Світлана Віленська, з якою в мене могло б бути щасливе життя та двоє дітей. Найвеселішою та найспритнішою ця, як її? З протезної майстерні на Подолі. Ім’я та обличчя стерлися у пам’яті. Найпростішою та по-наївному вірною — донька Давида Ісааковича. Найхолоднішою, чужою, апофеозом моєї недовіри до жінок — Майя.

Мої сумні роздуми були перервані Свєтловим, який не стукаючи зазирнув у палату. Він перш за все поглянув на вікна-фотографії на стінах, розуміюче кивнув.

— Потерпіть, Сергію Павловичу, усе йде за планом. Завтра вас зареєструють кандидатом. Казимир вже зареєструвався. Подивимося на реакцію.

— Подивимося, — труснув я головою. — А як мої амурні справи?

— Ах так! Майю знайшли! — випалив він, і очі його загорілися спортивним вогнем.

— І що з’ясували?

— Нічого! Вона, виявляється, нікуди з Криму не виїжджала. Мешкала у будиночку для прислуги на держдачі... З садівником.

— Що-о?! — не зрозумів я.

— З садівником жила. Ми ними потім займемося...

— А навіщо ними займатися? Раптом