Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

176

Київ. Грудень 2004 року.

Дивно, коли людина лікується, у неї з незрозумілих причин виникає передчуття кращого життя. Я помічав це протягом багатьох років у своїх знайомих, навіть у тих, у кого лікування закінчувалося смертю. От зараз і сам переживав цей синдром.

— Чого це ти такий веселий? — запитала в мене Світлана, коли я повернувся додому.

Запитала підозрілим голосом та поглянула таким самим поглядом. Я навіть не знаю, про що вона подумала. Але саме тут пролунало її друге запитання:

— Ти що, йдеш кудись сьогодні увечері?

— Ні, — відповів я. — А чому ти запитуєш?

— Та ні, так собі, гадала, що ти щось смакуєш наперед...

Ну от, виявляється, що мій синдром можна прочитати і за виразом мого обличчя. «Смакую, смакую», — міркував я, скидаючи довжелезне пальто, роззуваючись та косячи поглядом на все ще збентежену Світлану, яка завмерла тут, у передпокої. Вона, напевно, йшла на кухню і зупинилася, почувши клацання замка. На ній був тигровий мохнатий халат та пухнасті капці.

— А ти сьогодні на когось чекаєш? — поцікавився я, натякаючи на Жанну.

Більше до нас, вірніше, до неї, ніхто не приходив. А заради Жанни можна було б не турбуватися про свій зовнішній вигляд. Я вже звик до того, що не є приводом, чи, точніше, стимулом для відвідин перукарні та косметичного салону.

Втім, єхидність моїх роздумів затихла, коли я згадав, заради чого «лікуюся».

Я підійшов до Світлани, обійняв її. Вона притулилася до мене, схилила голову на плече. От-от заплаче.

— Незабаром Новий рік, — прошепотів я.

Вона наче кивнула, натиснувши двічі своїм лобом на моє плече. Потім підвела обличчя, долонею забрала пасмо кіс, що впало на лоб.

— Я не хочу святкувати, — прошепотіла вона.

— Не хочеш — не будемо, — погодився я.

Цього вечора вона рано лягла спати. А я сидів на кухні. Пив чай та згадував розмову з молодим фахівцем з лікарні мікроочищення крові. Він довго вивчав мої аналізи, перед тим як почати розмову. Але коли він заговорив, то слухати його було набагато цікавіше, на відміну від старого пишномовного професора.

— Це справді дуже рідкісна генетична патологія, — говорив він. — Частіше вона виявляється через психіку, але іноді, як у вашому випадку, через сперму.

Після сказаного я відразу згадав братана Дмитра та його здорову дівчинку. Точно! Повністю здорова сперма та хвора голова. Усе те, про що розповів мені лікар, викликало в мене величезну довіру.

— Сам процес мікроочищення дуже дорогий, — відразу попередив він мене. — Відсоток успіху величезний, близько дев’яноста відсотків. У мене ще не було подібного випадку, але я вже відділяв здорові сперматозоїди від хворих для подальшого штучного запліднення. Від вас для гарантії успіху будуть потрібні три окремі еякуляції.

— Чого? — не зрозумів я.

— Тричі кінчити в різний посуд або у три різні презервативи і покласти сперму в холодильник. Але вона має бути тут не пізніш як за добу. Далі — вже мій клопіт.

— Але скільки це буде коштувати?

— Близько дванадцяти тисяч доларів.

Сума не викликала у мене жодних заперечень. І я, отримавши на прощання від спеціаліста запевнюючий погляд, пішов.

І приїхав додому в чудовому настрої. Я їхав і радів, що не показав Світлані лист із швейцарської лікарні. Тепер було очевидно, що винна у всьому була моя рідкісна патологія, але ж не розповідати їй про це зараз. Я виправлюся! Я підготую свої найкращі, стерильні сили для нової спроби, яка повинна закінчитися веселими дитячими криками у нашій квартирі. Такий от вийшов вечір. А Новий рік можна і не святкувати. Можна лише дочекатися, коли він прийде, і відразу ж почати готуватися до нового життя.

177

Карпати. Січень 2016 року.

Минуло кілька днів, і мій стан покращився. Лише важкість бронежилета створювала для мене конкретні незручності.

У палаті поставили робочий стіл і два крісла. На моє прохання почепили дві великі кольорові фотографії «краєвидів з вікон». У цій кімнаті могло бути лише два вікна, і тепер я справді міг знати, що з них було б видно. Чудовий засніжений карпатський пейзаж.

Новини мені приносили роздрукованими на принтері. Ситуація в країні після оголошення про мою відставку та позачергові президентські вибори стабілізувалася. Ініціативні групи припинили збирати підписи за імпічмент. Казимир розгубився і знову літав у Москву. От якби дізнатися, з ким він там радиться! Лідер комуністів оголосив чергову війну олігархам і закликав народ повернути в країну соціальну справедливість і звичний порядок. Центральний Виборчий Комітет оголосив про початок реєстрації кандидатів у президенти. Першою зареєструвалася якась пані від невідомої Партії Мешканців Передмість на прізвище Акоритенко. На моє запитання про цю жінку Свєтлов махнув рукою та криво посміхнувся. «Це щось схоже на дрезину, яку пускають перед бронепоїздом. Перевірка на міни», — пояснив він.

Про мене ніби й забули. Вірогідно, що для людей моя відставка прирівнювалася до моєї смерті. Роздуми на цю тему привели мене до сумного, гіркого висновку: країна за мною не сумувала. Моя відсутність, а точніше, мій відхід нікого не занепокоїв. Народ спокійно вичікував, вірніше, пасивно та ліниво спостерігав за подіями.

«Ну що ж, — подумав я. — Це і є вирок влади. Вірніше — майбутній вирок народові. Якщо до мене вони були байдужими, то до Казимира, якщо він стане президентом, спалахнуть ненавистю. Я не притискав народ. Я йому не заважав. А що буде робити Казимир, про те можна було лише здогадуватися. Насамперед він почне вибивати борги за електроенергію. І з людей, і з казни...»

Львович прийшов за півгодини. Приніс тацю з їжею та чай. Вибачився за скромність кухні.

— Готує тюремний кухар, але він не знає, для кого готує, — повідомив Львович та винувато подивився на мене. — Свєтлов у Києві. Завтра повернеться. Обіцяв новини.

Дуже дивно, але салат «Олів’є» та макарони, що позлипалися між собою та були политі гарячим томатним соусом, мені дуже сподобалися. Навіть чай, від якого йшов запах осіннього сіна, припав мені до смаку.

— А Майю хто-небудь розшукує? — запитав я у Львовича.

— Шукають, — відповів той.

— А диван знайшли?

Львович важко зітхнув.

— Зараз нам не до дивана, — похмуро промовив він.

— Великі крадіжки починаються з дрібних крадіжок, — проголосив я моралістично. — Спочатку диван, потім країна...

Львович лише похитав головою та