Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

class="p1">— Туди! — скерував я, простягаючи водієві щойно отриману візитну картку.

174

Карпати. Січень 2016 року.

Згодом я зрозумів, що перебільшив свою слабкість. Принаймні слабкість рук. Я зрозумів це, коли двоє офіцерів охорони перед початком наради допомагали мені сісти на ліжку. Вони взяли мене з обох боків попід руки та просто підтягли угору. Точніше, далася ця процедура їм зовсім не просто. Моя раптова фізична важкість, як і нещодавня слабкість моїх рук, досить швидко знайшла пояснення. Поверху товстелезного светра на мені був важкий бронежилет. Якщо взяти до уваги його вагу, то він міг би врятувати мене від прямого попадання артилерійського снаряда. Взагалі-то, мій здогад стосовно його можливостей був не повний. Жилет був ще однією лінією захисту мого зрадливого серця. Він дублював блокування серцевого датчика. Він важив не менш як п’ятдесят кілограмів.

На нараду з’явилися Коля Львович, генерал Філін, двоє чоловіків у цивільному похмуро-рішучого вигляду, за яких поручився сам Свєтлов. Зазирнув до палати і лікар Резоненко. Я відразу впізнав його. Він зазирнув, відшукав мене поглядом та схвально кивнув.

— Давайте швиденько і конкретно, — запропонував генерал Свєтлов і поглядом передав слово Львовичу.

— Сергію Павловичу, — почав той. — Казимир знову літав на півдня до Москви та приїхав у дуже чудовому настрої. Ось фотографії...

Він простягнув три знімки, зроблені з відстані. На них Казимир спускався трапом літака. На обличчі була самовдоволена та самовпевнена посмішка.

— Ми не знаємо, з ким він зустрічався. Але перша зустріч після повернення до Києва в нього була з лідером комуністів. Якщо вони об’єднаються, наші шанси перемогти у цій ситуації різко зменшаться.

— Конкретніше, — попросив Львовича Свєтлов.

Я зрозумів, що ця компанія радилася без мене вже не раз. І напевно прийняла якесь важливе рішення, яке доручила Львовичу, як голові АП, його озвучити.

— Будь ласка, не реагуйте відразу, — продовжив Львович. — Трішки поміркуйте. Та головне — не хвилюйтеся! Ми вважаємо, що зараз найрозумнішим з вашого боку буде написати заяву про відставку... та оголосити про позачергові президентські вибори. І, звичайно, відразу ж заявити, що ви візьмете в них участь! Цим самим ми зіпсуємо плани Казимира. Та й уведемо сам процес до легітимного гирла. Після цього комуністи зрозуміють, що в них з’явився шанс прийти до влади без Казимира, і їхній потенційний союз не відбудеться...

— Згоден! — видихнув я і відразу ж відчув полегшення в грудях. — Але з умовою, що я не братиму участі у виборах!

Львович зі Свєтловим перезирнулися.

— Ні, ви не зрозуміли! — заторохкотів нервово Львович. — Ми усе вирахували! Ви все одно виграєте на позачергових виборах. Ми вже повністю розписали сценарій! Ми працювали три доби!

— Ви хочете, щоб відразу після виборів мене вимкнули? — я показав рукою на свої груди. — I знову вибори?

— Ні, — Свєтлов заперечно похитав головою. — Ми займаємося цим питанням. Навіть американці згодні нам допомогти. Потрібно визначити, звідки намагаються пробитися сигналами до вашого серцевого датчика. Якщо впіймаємо довгу хвилю, ми нею, як слідами, вийдемо на цю контору!

— А що, хіба досі не зрозуміло кому це вигідно? — Я саркастично всміхнувся.

— Зрозуміло, але у таких випадках ми можемо впіймати лише виконавців, а не замовників.

— Робіть, що хочете! — я дав собі спокій. — А мені встановіть сюди телевізор, я хоч буду новини дивитися!

— Не можна, — зі співчуттям у голосі застеріг генерал Свєтлов. — Він не буде тут працювати. Цілковите блокування. Адже на ваш датчик можна вийти навіть через увімкнений телевізор, вірніше, через його антену.

— Відрізали? — запитав я та обвів усіх поглядом. — Ви чимось нагадуєте мені змовників...

— Можливо, віскі? — запропонував раптом генерал Філій та обережно поглянув на Свєтлова. — Адже можна?

— Віскі? — сумно повторив Свєтлов. — Можна! Панові президенту можна усе, чого йому заманеться! Він не турбується про державу! Він не думає, що якщо до влади прийде опозиція, то для більшості його команди завжди знайдеться місце у в’язниці, а в інших заберуть усе, що є, та випруть голими та босими за кордонні стовпи... Разом з дружинами, дітьми та коханками! Ми ж не вас захищаємо, ми намагаємося врятувати систему від системи, яка ще набагато гірша від сьогоднішньої!

Дивно, але, прослухавши цей відчайдушний монолог Свєтлова, я раптом засоромився. Ні, моя емоційна байдужість як і завжди була на місці, але у голові виник слабкий протест. Протест проти цієї самої байдужості до доль Батьківщини та її служників.

— Гаразд. — Я спробував бадьоро посміхнутися. — Я на вашому боці. Але тримайте мене у курсі подій!

175

Київ. 22 травня 1992 року.

Страшенно ненавиджу скандали. Дуже-дуже ненавиджу. Бо не вмію брати в них участі, а тим більше, отримувати задоволення. І вчора, коли ми виявилися єдиними відвідувачами Музею російського мистецтва (ось тобі і культурна країна!), коли Мира милувалася «передвижниками», мабуть тому, що після еміграції до Ізраїлю та повернення до Києва сама стала «передвижником», але валіз та баулів, — я тривожно малював у своїй уяві «розборки» між її та моєю мамами. Нервово поглядав на годинник, розмірковуючи, коли до них повертатися.

Ми добрі дві години блукали залами музею. Потім зайшли у булочну та взяли по бубликові з маком і не поспішаючи попрямували назад, туди, де велися переговори.

— Твоя мама вже пішла додому, вона чекає тебе на обід, — багатозначно промовила Лариса Вадимівна, щойно ми з Мирою зайшли до кімнати. — А завтра увечері ми знову тут зустрінемося.

— А ночувати? — я подивився на тахту, гулясту через пружини, що рвалися на волю, та на металеве ліжко з блискучими залізними набалдашниками на чотирьох «несучих колонах» обох спинок.

— Мама тобі про все розповість!

Я кивнув на прощання. І Мирі, і її мамі. Та поїхав на роботу. Вранці я встиг подзвонити Жорі Степановичу. Сказав, що вирішую квартирні проблеми.

— Вирішиш — прийдеш! — спокійно відповів він.

Проблеми не вирішилися, а на роботу треба було їхати. Хоча в мене там був маленький, але цілком європейський офіс з телефоном на столі. Там я почував себе поважним й дорослим чоловіком, до якого лише одна Віра ставилася зневажливо. Але і це минеться, коли я вирішу усі свої проблеми з житлом та відвідаю той магазин. Тим більше, що його назва та адреса були мені