Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

Свєтлов поглянув на мене занепокоєно.

— Гаразд, займетеся нею. Коли вона садівника покине! — усміхнувся я.

Свєтлов розслабився. Раптом про щось згадав. Дістав з кишені піджака мобілку. Спробував набрати номер, але згадав про блокування сигналів і, не кажучи жодного слова, вийшов.

181

Київ. 2 червня 1992 року. Ніч.

Я лежу на спині, долонями притримую потилицю, і ця поза додає моїм думкам додаткової значимості. А думки, відштовхуючись від стелі, на якій я поглядом намагаюся відшукати якщо не сенс життя, то, принаймні, пояснення того, що відбувається зі мною, рикошетять по буденності та банальності. От я зараз розштурхаю її та запитаю, що вона про це думає чи що вона про це відчуває?

Я трішки нахиляю голову та знімаю свій погляд зі стелі на її потилицю. Вона лежить на боці, спиною до мене. Ми якось природно й легко прийняли рішення матерів. І першої ж ночі вирішили зекономити на чистих простирадлах та підодіяльниках. Щойно другий тиждень ми спимо разом, а мені здається, що я живу з цією жінкою вже сто років. Залізаючи під легку ковдру, ми не кохаємося, а «вовтузимося». Точніше, я «вовтужуся» на Мирі, поки не втомлюся, а вона терпляче чекає.

Потім обертається до мене широкою спиною та засинає.

Я пригадую наш похід на Труханів острів до могили старого. Лариса Вадимівна не була у захваті ні від пам’ятника, ні від місця. Лише похитала головою, гірко зітхнула та руками без будь-якого інструмента посадила на могилці кілька фіалок, які принесла з собою. Вона витискувала у землі дірку, опускала туди слабкий корінчик квітки та трамбувала. Теж пальцями.

Моя мама дуже хвилювалася, що Мирі та її мамі дуже не сподобається напис «від сім’ї Буніних». Вона вже і забула, що дата смерті на гранітній плиті не відповідала дійсності. Втім, це нікого не цікавило. Старий помер, у нього була могила. На могилі стояв пам’ятник. Ось і все, що бралося до уваги.

Мира уві сні скинула з плечей ковдру. Мабуть, їй стало жарко. Її тіло й раніше, до еміграції, не вирізнялося красою та грацією. Це було помітно і зараз, у півтемряві. Я намагався пригадати нашу першу інтимну зустріч. Це було, здається, в Оперному театрі, на горищі. Я напружив пам’ять, але своїх емоцій та відчуттів, які супроводжували нашу першу близькість, пригадати не міг.

— Не можна двічі зайти в одну й ту саму річку, — прошепотів я задумливо.

Чи подумав, що прошепотів, а насправді промовив звичайним, негучним голосом.

Мира заворушилася. Важко перевернулася, і її сонливі очі втупилися в мене.

— Що ти там говориш? — запитала вона.

— Не можна двічі зайти в одну й ту саму річку, — повторив я. — Хтось із давніх сказав...

— А чому ти не спиш?

— Не спиться, — голосом нещасного пояснив я. Зате думається.

— Ти, мабуть, хвилюєшся, — посміхнулася Мира. — Завтра під вінець?

Мені кортіло бовкнути їй що-небудь грубе, та я промовчав. Але моя непромовлена грубість якось інакше, безслівно вилетіла з моїх думок та ніби розчинилася у повітрі кімнати.

Мирі вже також перехотілося спати.

— А про річку — це ти про мене? — запитала вона.

— Що?

— Ну ти, можливо, хотів тим самим сказати, що не можна двічі увійти в одну й ту саму жінку?

Я замислився. Замислився і зрозумів, що Мира має рацію. Іншого приводу згадувати цю давню мудрість не було.

— Мабуть, — видихнув я.

— Тіло не річка, — промовила Мира. У тіло можна заходити скільки завгодно. Адже тіло — нічого особливого...

«Твоє то й справді», — подумав я, дивлячись на її груди, що не мали ніякої форми.

182

Київ. 31 грудня 2004 року.

Щоб там не було, але вчора увечері я відправився на пошуки подарунка для Світлани. Пошуки привели мене в магазин «Новий Ермітаж» на вулиці Січневого Повстання, звідки я вийшов із симпатичним подвійним срібним свічником.

Я не став чекати опівночі і подарував їй свічник відразу. Світлана спокійно прийняла дарунок.

— Знаєш, — зітхнула вона, — якщо хочеш, можеш піти куди-небудь... Я хотіла б залишитись на самоті.

— І що, ти сама будеш сидіти за столом та чекати опівночі? — Я з сумнівом зазирнув у її обличчя.

— Ні, я ляжу спати.

Мені раптом пригадалася Світлана часів вагітності, в міру нафарбована, зачесана. Як би її повернути в цей милий моєму серцю стан? Лише новою вагітністю? А раптом вона злякається, що ця історія знову повториться? Адже я їй так і не сказав про результати аналізів та про своє рішення, яке от-от втілиться у життя.

— Подумай, — втомлено промовила вона, — можливо, справді підеш. Нормально зустрінеш Новий рік з друзями?!

— Подумаю, — пообіцяв я.

Та вийшов на кухню.

На вулиці вже темно. За вікном йде дрібненький сніжок. Бульвару майже не видно, лише фари машин. Жовті, соковиті, як кульбаби, які щойно розкрилися.

«Ну і куди я піду? — міркую, дивлячись на автомобільну метушню. — Куди?»

У голові лише одна відповідь — до Нілочки. Але чому це я вирішив, що вона буде зустрічати Новий рік сама і вдома?

Я дістаю з кишені мобілку й телефоную до неї.

— З наступаючим!

— Сергію Павловичу! Ой! Вас також! Щастя, здоров’я, кохання, приємних несподіванок!

— Так?! — перервав я потік її побажань. — А ти де святкуєш? З друзями?

— Що ви! Я піду на кілька годин до тітоньки, привітаю її, а потім додому, до телевізора!

— Ну тоді, можливо, і я заїду тебе привітати?

— Що? Ви зможете? Звичайно, Сергію Павловичу! Приїздіть! О котрій годині?

— Після тітоньки... Годині о десятій.

— Чекатиму!

Я даю відбій і знову повертаюся до вікна, дивлюся униз, на передсвятковий метушливий світ. Та розмірковую: «Моя дружина відпускає мене так легко, ніби їй зовсім байдуже, куди і до кого я піду! Втім, це зрозуміло! Нам одне від одного зараз нічого не потрібно. Мені вистачає її присутності, її іноді радує моя відсутність. Такий період. Потрібно перечекати».

183

Карпати. Січень 2016 року.

З кожним днем я чимраз більше переконуюся у політичних здібностях команди, котра залишилася зі мною. Народ ще не оговтався від минулих свят, і його не здивувала звістка про мою участь у виборах. Рейтинги кандидатів засмикалися, ніби були живими нервовими закінченнями, по яких пройшлися розпеченою голкою.