Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Генерал Хван погодився:

— Настав час покласти цьому край.

— Погляньмо на це з такого ракурсу, — сказав Кай. — Офіційно знищення «Ву Чонґ Фунґа» ніяк не буде пов’язане з Порт-Суданом. Загинуть американці, але це побічна шкода. Так нас не звинуватять в ескалації.

Президент Чень замислився:

— Це вже тонше...

«І близько не так провокативно, як затоплення американського фрегата», — подумав Кай і сказав:

— Неофіційно американці знатимуть, що це помста за атаку дрона, але дуже скромна: двоє-троє їхніх громадян за понад сотню китайців.

Хван заперечив:

— Занадто скромно.

Утім, голос його прозвучав не надто впевнено. Очевидно, що присутні схилялися до запропонованого компромісного рішення.

Президент Чень повернувся до адмірала Льова:

— Нам відоме теперішнє місцеперебування «Ву Чонґ Фунґа»?

— Аякже, товаришу президенте.

Льов узяв телефон і приклав до вуха.

— «Ву Чонґ Фунґ», — промовив він, і всі прикипіли поглядами до нього. Перегодом адмірал сказав: — В’єтнамське судно відійшло на вісімдесят кілометрів південніше, але досі перебуває в наших територіальних водах. Стеження за ним веде корабель BMC Народно-визвольної армії «Дзяннань». Є відео з його борту. — Перевівши погляд на залу під платформою, підвищив голос: — Хто тут відповідальний за виведення зображення на екрани?

Руку підняв молодик із розкуйовдженим волоссям.

Льов сказав:

— Візьміть мій телефон, хай вам розкажуть, як вивести на екрани відео з «Дзяннаня».

Хлопець сів за комп’ютер, плечем притис до вуха телефон Льова і, повторюючи «так... так... добре», забігав пальцями по клавіатурі.

Льов повів далі:

— «Дзяннань» — багатофункціональний фрегат, вагою чотири тисячі тонн, сто шістдесят метрів завдовжки, з екіпажем сто шістдесят п’ять осіб і дальністю ураження понад дванадцять із половиною тисяч кілометрів.

На великих екранах з’явилося зображення сірої передньої палуби корабля, що загостреним носом розтинав море. Стояла пора мусонів, тому судно стрімко підіймалося й опадало на хвилях, від чого лінія горизонту постійно стрибала, і Кай відчув легку нудоту. Однак видимість була добра: день видався ясний і сонячний.

Льов сказав:

— Це пряма трансляція з борту «Дзяннаня». — Асистент повернув йому телефон. Льов продовжив: — А он там, на обрії, в’єтнамський корабель. До нього п’ять-шість кілометрів.

Кай придивився й побачив сіру пляму на тлі такого самого сірого моря, яка, однак, могла бути й витвором його уяви.

Льов промовив у телефон:

— Так, покажіть нам супутникову картинку.

На деяких екранах з’явилися висотні кадри з повітря. Оператор наблизив зображення. Стало видно два кораблі.

— В’єтнамське судно знизу, — пояснив Льов.

Кай перевів погляд на трансляцію з «Дзяннаня». Він підійшов ближче до цілі, й в’єтнамський корабель стало видно краще. На його облавку стояла бурова установка. Кай сказав:

— Там є якесь озброєння?

— На перший погляд, немає жодного, — відповів Льов.

Усвідомивши, що вони обговорюють потоплення цивільного судна, Кай відчув провину. Скільки людей загине в холодному морі? Це була його ідея, але ж він прагнув єдиного — уникнути набагато гіршого сценарію.

Льов промовив:

— «Дзяннань» оснащено протикорабельними крилатими ракетами з активним радіолокаційним наведенням і фугасною осколковою боєголовкою. — Обернувшись до президента, спитав: — Віддати наказ команді готуватися до пуску?

Чень оглянув присутніх. Декілька з них кивнуло.

Кон Джао запитав:

— Чи не занадто ми квапимося?

Йому відповів сам Чень:

— Від убивства наших людей дроном минула більш ніж доба. Чого тягнути далі?

Кон знизав плечима.

— Гадаю, в нас є консенсус, — похмуро промовив Чень. Ніхто не заперечив. Чень звернувся до Льова: — Готуйте пуск.

Льов сказав у телефон:

— Готуйсь до пуску.

У приміщенні запала тиша.

Після паузи Льов доповів:

— Товаришу президенте, ми готові до удару.

Чень віддав наказ:

— Вогонь.

Льов повторив у телефон:

— Вогонь.

Усі втупилися в екрани.

З носа «Дзяннаня» вилетіла ракета. Вона була завдовжки шість метрів і лишала по собі густий хвіст білого диму. Віддалялась од корабля з приголомшливою швидкістю.

Льов сказав:

— Є відео з камери на ракеті.

За мить з’явилося зображення. Ракета мчала над хвилями запаморочливо швидко. В’єтнамський корабель більшав щосекунди.

Кай знову подивився на трансляцію з «Дзяннаня». Наступної секунди ракета влучила у «Ву Чонґ Фунґ».

Екрани побіліли — та лише на мить. Коли картинка повернулася, Кай побачив язики білого, жовтого й червоного полум’я, що виривалося з трюму корабля. Угорі над ним курився сірий дим і сипалися уламки. За якусь мить, наздогнавши зображення, пролунав звук із мікрофонів камери: вибух і ревище вогню. Полум’я вщухло, але дим валував і далі. Він здіймався високо в повітря разом з уламками облавка й установки — важезні шматки сталі розліталися, ніби листочки дерева на вітрі.

Більша частина корабля досі стирчала над водою. Середина його палуби з установкою повільно тонула, але ніс і корма видавалися неушкодженими, і Кай подумав, що на борту хтось міг уціліти — тимчасово. Чи встигнуть вони знайти рятувальні жилети й спустити на воду шлюпки?

Президент Чень сказав:

— Накажіть «Дзяннаню» починати порятунок уцілілих.

Льов віддав наказ:

— Підготувати рятувальні шлюпки.

За кілька секунд китайський корабель розігнався й помчав крізь хвилі. Льов промовив:

— Його максимальна швидкість — двадцять сім вузлів. На місці він буде приблизно за п’ять хвилин.

Якимось дивом «Ву Чонґ Фунґ» все ще тримався на плаву. Він тонув, але дуже повільно. Кай замислився, як він сам діяв би на облавку після такого удару. Подумав, що найрозумніше — надіти жилет і покинути корабель: у шлюпці чи й просто так стрибнути в море. Судно рано чи пізно затоне, а всі, хто лишиться на борту, підуть на дно разом із ним.

Зробивши гак, «Дзяннань» нарешті підійшов до «Ву Чонґ Фунґа» паралельним курсом, але тримаючись на безпечній відстані. Камера вихопила шлюпку з людьми, що гойдалася на хвилях. Більшість пасажирів була в жилетах, тому одразу не зрозуміти, живі вони чи мертві.

За хвилину з «Дзяннаня» спустили човен їм на порятунок.

Кай пильно придивився до людей на воді. Усі вони були темноволосі, крім однієї. Білявої.

Розділ двадцять п’ятий

Лютуючи, президентка Ґрін крокувала туди-сюди перед столом в Овальному кабінеті.

— Я їм цього не подарую, — сказала вона. — Полковник Акерман — це одне. То був акт тероризму, хай у нього й поцілили з китайського автомата. Але це? Ніщо інше, як убивство. Двоє американців загинуло і ще одна людина в лікарні через те, що китайці навмисно затопили корабель.