Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Чень узяв документ, і Кай упізнав свій звіт.

— Усі ви читали цей чіткий і стислий звіт від Ґвоаньбу. — Обернувся до міністра безпеки: — Дякую за роботу, товаришу Фу. Бажаєте щось додати?

Фу навіть не потрудився сказати, що ніяк не доклався до написання «Яструба» і насправді міцно спав, поки всю роботу виконували інші.

— Нема чого додати, товаришу президенте.

Кай узяв слово:

— За останні кілька хвилин з’явилася нова інформація. Поки що — лише на рівні чуток, але дуже цікава.

Фу кинув на нього обурений погляд. Кай продемонстрував, що швидше реагує на кризу. «Буде знати, як копати під мене через дружину, — задоволено подумав Кай, але миттю його наздогнала інша думка: — Треба пильнувати, щоб не перегнути». Він продовжив:

— Дехто в Чаді схильний вважати, ніби місцева армія викрала дрон в американців і передала Джихадистському руху суданських салафітів для помсти, через замах на президента. Цілком може виявитися, що це не просто чутка.

— Чутка?! — гаркнув генерал Хван. — Як на мене, це слабка відмазка американців. — Його північна говірка сьогодні особливо відчувалася, тому «у» прозвучало як «в», «р» пом’якшилася, а «н» він вимовляв, неначе із закладеним носом. — Вони вчинили злочин і намагаються уникнути відповідальності, — закінчив він.

— Може, й так, — припустив Кай. — Але...

Хван тиснув далі:

— Так само вони робили в дев’яносто дев’ятому, коли НАТО розбомбило наше посольство в Белграді. Сказали, що це сталося випадково, мовляв, ЦРУ сплутало адреси!

Стара гвардія за столом закивала.

— Думають, що життя наших людей нічого не варті, — пробурчав Каїв батько. —Убивають сотню китайців навіть оком не змигнувши. Вони як ті японці, котрі вирізали триста тисяч у Нанкіні в тридцять сьомому.

Кай стримався, щоб не зітхнути. Батькове покоління параноїків не могло хоч раз не згадати про Нанкін.

Дзяньдзюнь продовжив:

— Але життя китайців безцінні. Треба показати, що не можна убивати нас безкарно.

«Як далеко в історію ми заглибимося цього разу?» — подумав Кай.

Міністр оборони Кон Джао спробував повернути їх у двадцять перше століття.

— Американців цей випадок вочевидь поставив у незручне становище, — промовив він, прибираючи волосся з очей. — Байдуже, чи те, що сталося, було заплановано й вийшло з-під контролю, чи це звичайна випадковість, та вони зайняли оборонну позицію. Я вважаю, нам слід думати, як обернути ситуацію собі на користь. Ми можемо здобути із цього вигоду.

Кай знав, що Кон не говорив би такого, якби не мав плану.

Президент Чень насупився.

— Вигоду? Не бачу як.

Кон перейшов до свого плану:

— У звіті Ґвоаньбу сказано, що в пожежі загинули сини-близнюки головного інженера. Десь повинна бути фотографія цих двох хлопчиків. Усе, що лишається нам, — передати її ЗМІ. Близнята — це завжди зворушливо, тож гарантую, знімок розлетиться всіма новинними каналами й передовицями газет у цілому світі із заголовками на кшталт «Американський дрон убив дітей».

«Розумний хід», — подумав Кай. Такий крок має потужний пропагандистський потенціал. У репортажі з фотографією йтиметься, що Білий дім усе заперечує, а це — як завжди буває із запереченнями — означатиме, що американці справді винні.

Одначе присутнім за столом ідея не сподобалася. Майже всі вони в минулому самі були військовими.

Генерал Хван зневажливо пхекнув:

— Міжнародна політика — це боротьба за вплив, а не конкурс популярності. Виграють не фотографіями милих дітлахів.

Уперше озвався Фу Чую:

— Треба помститися. Усе решта сприйматиметься як слабкість.

Більшість, схоже, з ним погоджувалася. Як і припускав Ву Бай, відплата була неминуча. Президент Чень нібито теж прийняв цей аргумент. Сказав:

— У такому разі треба вирішити, в якій формі ми помстимося.

Відповів Ву Бай:

— Не забуваймо нашої китайської філософії. У всьому має бути баланс. Відповіді це теж стосується. Необхідно бути сильними, але розсудливими; стриманими, однак не слабкими. Відплата не повинна призвести до ескалації.

Кай стримав усмішку: він кілька годин тому сказав ці слова Ву.

Батько Кая був у войовничому настрої.

— Треба потопити котрийсь із американських кораблів у Південно-китайському морі, — сказав він. — Давно це мали зробити. Морське право не зобов’язує миритися з озброєними ракетами есмінцями, що загрожують нашому узбережжю. Їм уже не раз повторювали, що перебувати тут заборонено.

З ним погодився адмірал Льов. Син рибалки, більшу частину свого життя він провів у морі, через що його обвітрена шкіра мала колір клавіш старого піаніно.

— Тільки топити краще фрегат, а не есмінець, — мовив він. — Нам не треба великого загострення.

Кай мало не розреготався. Есмінець, фрегат чи й просто шлюпка — американці однаково оскаженіють.

Але батько погодився з Льовом:

— Якщо потопити фрегат, загине приблизно стільки само людей, як і від атаки дрона на Порт-Судан.

— Екіпаж американського фрегата — близько двохсот осіб, — уточнив адмірал Льов. — Але по суті це те саме.

Кай не вірив, що вони серйозно таке обговорюють. Хіба не ясно, що це розв’яже війну? Як можна отак спокійно планувати апокаліпсис?

На щастя, Кай не єдиний так вважав.

— Ні, — твердо заперечив президент Чень. — Ми не починатимемо війни зі США навіть після того, як вони вбили сотню наших людей.

Каєві полегшало, але решта була незадоволена. Фу Чую повторив те, що вже казав:

— Треба помститися, інакше виставимо себе слабкими.

— Це ми вже обговорили, — сказав Чень нетерпляче, і Кай заледве стримав задоволену усмішку від приниження Фу. Президент провадив: — Залишається питання, як поквитатися без ескалації.

Усі замовкли. Кай пригадав обговорення в міністерстві закордонних справ кілька тижнів тому, коли генерал Хван пропонував затопити в’єтнамське нафтопошукове судно в Південнокитайському морі, але Ву Бай відмовився. Це наштовхнуло Кая на одну думку, й він сказав:

— Можна затопити «Ву Чонґ Фунґ».

Всі обернулися до Кая, не розуміючи, про що він. Ву Бай пояснив:

— Ми подали ноту протесту в’єтнамському уряду через їхній корабель, що шукає нафтові родовища біля островів Сіша. Планували потопити, але насамперед вирішили спробувати дипломатичні методи, враховуючи, що на облавку — американські геологи й консультанти.

Президент Чень промовив:

— Це я пам’ятаю. А в’єтнамці якось відповіли на наш протест?

— Частково. Судно відійшло від островів, але почало розвідку в іншому районі, який теж перебуває в нашій Виключній економічній зоні.

Дзяньдзюнь сердито заговорив:

— Вони граються з нами. Приходять виказати зневагу, тоді відступають, але знову повертаються. Так