Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

— Але, певно, доведеться, — мовив Честер Джексон, державний секретар.

— Я повинна захищати життя американців. Якщо не можу — ця посада не для мене.

— Жоден президент не здатний захистити геть усіх.

Новини про затоплення «Ву Чонґ Фунґа» надійшли щойно. Це була вже друга криза за день. Трохи раніше провели засідання оперативного штабу щодо удару дрона по Порт-Судану. Полін наказала Державному департаменту донести владі Судану та Китаю, що атаку провели не американці. Китайці не повірили. До них приєдналася й Росія, що торгувала із Суданом і продавала йому зброю. Кремль висловив гучний протест.

Полін повідомили, що дрон «зник» під час навчань у Судані, але визнавати таке публічно було соромно, тому її пресофіс заявив, що армія проводить розслідування.

А тепер оце. Полін зупинилася, присіла на край старовинного столу й сказала:

— Розкажіть, що нам відомо.

Чесс повів:

— Троє наших громадян на облавку «Ву Чонґ Фунґа» були працівниками американських корпорацій, відрядженими у «Петров’єтнам» — державну нафтогазову компанію, засновану в межах ініціативи Держ-депу з допомоги країнам Третього світу в розробці власних природних ресурсів.

— Американська щедрість, — сердито промовила Полін. — Подивіться тепер, яка нам за це дяка.

Чесс не поділяв її збудження.

— На добро відповідають злом, — зауважив він стримано й подивився на аркуш у руці: — Професор Фред Філліпс та доктор Гіран Шарма, імовірно, потонули: їхніх тіл не знайшли. Докторку Джоан Лафаєтт, третю із загону геологів, удалося врятувати. Як стверджують, вона в лікарні.

— На біса китайці взагалі це зробили? В’єтнамське судно навіть не було озброєне.

— Так. Наразі ми не можемо визначити причини. Авжеж, китайцям не подобалося, що в’єтнамці шукали нафту в Південнокитайському морі, й вони протестували через це не перший рік. Але хтозна, чому вони вирішили вдатися до такого радикального кроку тепер.

— Спитаю в президента Ченя напрямки. — Полін обернулася до голови адміністрації: — З’єднайте нас, будь ласка.

Жаклін підняла слухавку телефона на столі й сказала:

— Президентка хоче поговорити з президентом Китаю Ченем. Будь ласка, зарезервуйте дзвінок на найближчий час.

Ґас Блейк промовив:

— Я здогадуюся, чому вони так вчинили.

Полін відповіла:

— Скажіть, будь ласка.

— Це відплата.

— За що?

— За Порт-Судан.

— Дідько, я про це навіть не подумала.

Полін ляснула себе по лобі долонею у красномовному жесті: «Як можна бути такою дурепою?» Подивилася на Ґаса, міркуючи, скільки вже разів він виявлявся найкмітливішим з усіх тут присутніх.

— Може бути, — погодився Чесс. — Вони стверджуватимуть, буцімто не мали на меті вбивати американських геологів — так само як ми говоримо, що ніколи не планували нашим дроном знищувати китайських інженерів. Ми заявимо, мовляв, це не те саме, а вони, що, як не крути, на одне виходить. Нейтральні країни просто послухають і скажуть, що ці наддержави одним миром мазані.

То була правда, але Полін однаково лютувала.

— Це люди, а не пункти в дискусії. У них залишилися сім’ї.

— Звісно. Але, як-то кажуть, що ж тепер удієш?

Полін стиснула кулаки.

— Я не знаю, що мені робити.

З комп’ютера на її столі заграла мелодія, що означала вхідний відео-виклик. Полін сіла за стіл, глянула на монітор і клацнула мишею. На екрані з’явився Чень. Як завжди охайний, традиційно в синій сорочці, він, одначе, видавався втомленим. Зараз у Китаї північ, і йому, либонь, випав довгий день.

Та Полін не мала настрою розпитувати про його справи. Натомість сказала:

— Пане президенте, потоплення китайським флотом в’єтнамського корабля «Ву Чонґ Фунґ»...

На її подив він гучно й грубо перебив її англійською:

— Пані президентко, я висловлюю рішучий протест через злочинні дії США в Південнокитайському морі.

Полін була приголомшена.

— Ви протестуєте? Ви ж щойно вбили двох американців!

— Видобуток нафти іноземними державами в китайських територіальних водах поза законом. Ми ж не буримо без дозволу в Мексиканській протоці. Чому ви відповідаєте такою неповагою?

— Пошук нафтових родовищ у Південнокитайському морі не порушує міжнародного права.

— Але це суперечить нашому законодавству.

— Не можна вигадувати міжнародні закони, які будуть вигідні лише вам.

— Чого б то? Західні країни робили так століттями. Коли ми заборонили опіум, Британія оголосила нам війну! — Чень загрозливо всміхнувся: — Але зараз усе інакше.

— Це давня історія.

— І ви воліли б її забути, але ми, китайці, все пам’ятаємо.

Полін глибоко вдихнула, заспокоюючись.

— У діях в’єтнамців не було нічого незаконного, а коли б навіть було — це не виправдовує підбиття корабля і вбивства екіпажу.

— Судно-порушник відмовилося покинути наші територіальні води. Ми мали вжити заходів. Частину екіпажу заарештували. Корабель зазнав пошкоджень, дехто з людей на облавку, на превеликий жаль, потонув.

— Брехня. Ми бачили супутникові знімки. Ви випустили по ньому крилату ракету з відстані п’яти кілометрів.

— Ми забезпечували дотримання законодавства.

— У цивілізованих країнах, коли хтось робить щось, на вашу думку, незаконне, його за це не вбивають.

— А як чинять поліціянти, якщо порушник відмовляється виконувати їхній наказ у цивілізованій Америці? Відкривають вогонь — особливо, якщо він не білий.

— Отже, коли наступного разу в універмазі затримають китайську туристку, що вкрала пару колгот, ви не матимете нічого проти, якщо охорона її застрелить?

— Якщо вона злодійка, в Китаї нам її не треба.

Це була дуже незвична бесіда з китайським президентом, і Полін не знала, що відповідати. Китайські політики вміли бути ввічливо-агресивними. Чень же зовсім утратив самоконтроль. Проте вона вирішила зберігати спокій. Сказала:

— Ми не розстрілюємо людей за дрібні крадіжки, ви — теж. Але ми й не топимо неозброєні кораблі, навіть якщо вони порушують наше законодавство, і для вас це також неприпустимо.

— Це внутрішня справа Китаю, і ви не маєте права втручатися.

Жаклін Броді підняла папірець із написом: «Спитайте про докторку Лафаєтт». Полін промовила:

— Пропоную поговорити про вцілілу американку, докторку Джоан Лафаєтт. Вона повинна повернутися додому.

Чень сказав:

— Боюся, наразі це неможливо. До побачення, пані президентко.

Не встигла Полін нічого відповісти, як він урвав зв’язок. Екран почорнів, лінія замовкла.

Полін повернулася до решти.

— Епічно я обісралася, еге ж? — спитала.

— Так, — кивнув Ґас. — Епічно.

* * *

Полін вийшла з Овального кабінету й подалася в Резиденцію попрощатися з донькою та чоловіком.

Клас Піппи вирушав у триденну поїздку в Бостон, де