Руслан Баркалов - Письменник, Руслан Баркалов

Тим часом по радіо говорилося про авіакатастрофу. Як сказав диктор, літак, відомої компанії, який «був повністю справним і готовим до перельотів, вилетів сьогодні ранком із Неаполя і впав у море. У нього, з невідомих причин, відмовили відразу всі двигуни, що і призвело до катастрофи».

Не можна сказати, що аварії такого виду ніколи не відбуваються. Але щоб аж так. Ніхто б навіть уявити собі не міг. Але це сталося. І це факт.

«Літак впав в море, – продовжував говорити своїм монотонним голосом диктор, – зовсім близько від берегів Іспанії. Про це відразу ж сповістила місцева влада. На борту було біля двохсот людей. Всі вони загинули. Ніхто не вижив. Спеціалісти будуть шукати проблему, яка призвела до такого трагічного випадку, вивчаючи чорний ящик». Він продовжував говорити поки не перейшов до іншої новини.

Ось воно – життя. І хто би міг подумати, що людина, котра ще годину чи дві тому була зовсім здорова, будувала якісь плани, кудись спішила, про щось мріяла – раптом стала ніким за одну лише мить. І більше вона ніколи вже не зможе повернутися назад в аеропорт. Ніколи не зможе щось сказати. Вона ніколи більше не зможе вибачитися перед близькими людьми. І навіть пожаліти ні про що уже не зможе. Вона навіки пішла. Ось воно – життя.

Це важко зрозуміти тому, хто живий. Тому, хто спокійно собі встає, їсть, без поспіху одягається на роботу. Він просто не хоче про це думати. Так само як і не хотіла про це думати і Юнта. А вона була ще зовсім не стара. І могла би, принаймні, ще жити і жити довгі роки. А вона просто так безумно пішла. Пішла, наробивши перед тим купу непоправних, важких помилок. Помилок, після яких її навряд чи хтось захоче згадати добрим словом. Принаймні Роан, Ален, Адамчик. Навіть той же Борис, котрого вона цим своїм кроком по суті зрадила. Але вже нічого не можна змінити. Все, що зроблено – те зроблено. Її поховали теплі води Середземного моря. Моря, котрого вона ніколи так і не бачила. Адже Юнта мала свої звички, вподобання  і так само страхи. А море власне і входило в список останніх. Воно було для неї чимось на зразок фобії. Вона чомусь завжди не долюблювала море.

Але тепер їй доведеться змиритися з тим, що те море, котре вона так недолюблювала стало для її тіла останнім прихистком. Ось таке воно, наше життя.