Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

до того в мене виявили бічний аміотрофічний склероз, і я не був певен своїх планів на майбутнє. Доти я мав намір почати роботу над новою книжкою — інтелектуальною і культурною історією соціальної думки XX століття, яку обдумував уже кілька років. Але тепер необхідні для цього дослідження, а тим паче саме написання, могли виявитися непосильними. Книжка вже існувала в моїй голові, а чимала частина — навіть у нотатках. Та чи вдасться колись її закінчити, було незрозуміло.

Сама ідея тривалої розмови була для мене дивною. Як і більшості публічних авторів, мені випадало давати інтерв’ю медіа — але майже завжди йшлося про книжку, яка щойно вийшла, або про суспільно-політичні питання. Професор Снайдер пропонував щось зовсім інше: довгу серію розмов, записаних і опісля розшифрованих, які охоплять теми, що були головними в моїй роботі впродовж років, — зокрема й тему книжки, яку я хотів написати.

Певний час ми запально обговорювали ідею — і я піддався на переконування. По-перше, було зрозуміло, що моє неврологічне захворювання нікуди не дінеться, і якщо я прагну й далі працювати як історик, мушу навчитися «говорити» свої думки: бічний аміотрофічний склероз не впливає на свідомість і доволі безболісний, тож ти вільний думати. Але хвороба паралізує кінцівки: письмо стає у найкращому разі опосередкованим заняттям. Ти диктуєш комусь іншому. Цілком ефективно, але треба пристосуватися. Компромісом став аудіозапис розмов — практичне і навіть винахідливе рішення.

Проте були й інші причини, чому я погодився на цей проект. Інтерв’ю — це одна річ, розмови — інша. Навіть із найдурнішого запитання журналіста можна зробити щось розумне. Але годі провести варту запису розмову з кимось, хто не знає, про що говорить, і не розуміє, що ти кажеш йому.

Однак, як я вже знав, професор Снайдер не був типовим випадком. Ми належимо до різних поколінь: познайомилися, коли він іще вчився у Браунському університеті, куди я приїхав із лекцією. А ще ми походимо з дуже різних місць: я народився в Англії та перебрався до США у зрілому віці, а Тім родом із глибинки Огайо. Утім нас єднає широке коло спільних зацікавлень і турбот.

Тім Снайдер — зразковий представник того, за що я агітував із 1989 року: американського покоління дослідників східної частини Європи. Упродовж сорока років, від закінчення Другої світової війни і до падіння комунізму, Східну Європу й Радянський Союз в англомовному світі вивчали переважно біженці з того регіону. Це не було перешкодою для першорядної науки: завдяки Гітлеру і Сталіну деякі з найсвітліших голів нашої доби були вигнанцями чи емігрантами з Німеччини, Росії та країн, що між ними. Ці люди перемінили дослідження не лише своїх країн, а й економіки, політичної філософії та ще багатьох дисциплін. Якщо хтось вивчав історію чи політику величезної європейської території від Відня до Уралу, від Таллінна до Белграда, то майже напевно мав щастя працювати під керівництвом когось із цих чоловіків і жінок.

Але вони були вичерпним ресурсом: більшість із цих, здавалося, незамінних людей відійшла від справ до середини 1980-х. Мови у США викладали недостатньо (у Західній Європі трохи краще), поїхати в комуністичні країни було складно, а проводити там серйозні дослідження — неможливо; і чи не головне: західні університети не надто цікавилися Східною Європою (і надавали її дослідникам мало посад). Усе це знеохочувало зацікавлених істориків місцевого походження.

Тім, хоч і не мав родинних або емоційних зв’язків зі Східною Європою, подався в Оксфорд і взявся писати докторську дисертацію з польської історії — під керівництвом Тімоті Ґартона Еша та Єжи Єдліцького, з консультаціями Лєшека Колаковського. З роками він надзвичайно добре опанував мови Центрально-Східної Європи і запізнався з країнами й історією регіону так близько, як ніхто в його поколінні. Він видав унікальну серію книжок: найновіша, «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним», з’явилася 2010 року. А завдяки своїй першій книжці 1998 року «Націоналізм, марксизм і сучасна Центральна Європа. Біографія Казімєжа Келлеса-Крауза (1872–1905)» Тім знається не тільки на соціальній і політичній історії, а й на історії політичної думки в Центральній Європі — ще ширша тема, досі маловідома більшості західних читачів.

Якщо я надумав «проговорити» XX століття, то мені, зрозуміло, потрібен був хтось, хто не тільки зуміє розпитати про сферу моєї спеціалізації, а й сам привнесе в нашу розмову порівнянне знання в тих царинах, з якими я ознайомлений лиш опосередковано. Я немало писав про Центральну та Східну Європу. Але не можу стверджувати, що хоч трохи знаю тамтешні мови, за винятком чеської (і німецької), а до того ж, попри часті мандри, я не проводив там первинних досліджень. Мої наукові розвідки спершу обмежувалися Францією, потім поширилися на більшість Західної Європи і на історію політичних ідей. Тож ми із професором Снайдером ідеально доповнювали один одного.

Нас об’єднують не тільки історичні інтереси, а й політичні міркування. Попри різницю поколінь, «роки сарани»[62] після 1989-го ми пережили зі спільною тривогою: спершу оптимізм і надія Оксамитової революції, потім нерадісна самовдоволеність часів Клінтона, і нарешті — катастрофічний політичний курс і практики доби Буша та Блера. З погляду і міжнародної, і внутрішньої політики десятиліття після падіння Берлінської стіни здалися нам витраченими намарно: 2009 року, попри оптимізм у зв’язку з обранням Барака Обами, нас обох гриз неспокій за майбутнє.

Куди ж поділися уроки, пам’ять і досягнення XX століття? Що збереглося і що можна зробити, щоб їх повернути? Усі довкола — і сучасники, і дослідники — вважали, що XX століття вже позаду: жалюгідна історія диктаторства, насильства, авторитарних зловживань владою й утисків особистих прав, яку ліпше забути. Казали, що у XXI столітті буде краще — бодай тому, що воно спиратиметься на мінімальну роль держави, «плаский світ» глобалізованих переваг для всіх і необмежену свободу ринку.

Під час наших бесід виокремились дві теми. Перша більш «фахова»: запис розмови про новітню історію двох істориків, які намагаються, озираючись назад, якось цю історію зрозуміти. Але постійно виринали інші питання: що ми втрачаємо, полишаючи XX століття позаду? Що з недавнього минулого краще облишити, а що можна сподіватися повернути й використати для побудови кращого майбутнього? Це вже суб’єктивніша дискусія, де академічний аналіз неминуче переплітається із сучасними проблемами й особистими переконаннями. Тобто це обговорення менш фахове, але від того не менш важливе. Результатом стала серія надзвичайно живих розмов — кращого годі й бажати.

Ця книжка «проговорює» XX століття. Але чому століття? Було би спокусливо відмовитися від такої концепції як зручного шаблона й