Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

якими ти приходиш у професію чи на роботу, залишаться актуальними впродовж усіх твоїх років праці. Зникла впевненість, що після успішної трудової кар’єри можна сподіватися на комфортну пенсію. Усі ті демографічно, економічно, статистично виправдані очікування, що були типовими для американського та європейського життя повоєнних десятиліть, стерто на порох.

У нинішню добу страху ми боїмося незнаного майбутнього, а також чужинців, які можуть з’явитись і скинути бомби. Боїмося, що уряд уже не здатен контролювати обставини наших життів. Він не може відгородити нас від світу. Він утратив контроль. Думаю, американці дуже глибоко це переживають, їх паралізувало страхом, а страх підсилений усвідомленням, що зник єдиний вимір безпеки, який вони начебто мали. Саме тому багато американців були готові на вісім років стати на бік Буша й підтримати уряд, який може запропонувати хіба що мобілізацію і демагогічну експлуатацію страху.

Як на мене, повернення страху й відповідні політичні наслідки дають найсильніший із можливих арґумент на користь соціальної демократії, яка передбачає і захист індивідуумів від реальних чи уявних загроз їхній безпеці, і захист суспільства від дуже ймовірних загроз його цілісності й демократії.

Згадаймо, що — насамперед у Європі — такі страхи перед чужинцями, іммігрантами, економічною непевністю чи насильством найкраще вдавалося мобілізувати традиційним, старомодним політикам, які були демагогами, націоналістами, ксенофобами. В Америці громадсько-політична діяльність влаштована так, що ускладнює таким людям доступ до урядових посад, — це одна з унікальних історичних переваг США. Але останнім часом Республіканська партія звертається саме до таких страхів і цілком може знову виїхати на них до влади.

XX століття не було точно таким, яким нас привчили його бачити. То не був — чи бодай був не тільки — час великого змагання між демократією і фашизмом, або комунізмом і фашизмом, або лівими і правими, або свободою і тоталітаризмом. Таке враження, що впродовж чималої частини століття ми прямо чи непрямо дискутували про зміцнення держави. Якої держави прагнуть вільні люди? Що вони готові за неї платити? Які завдання, на їхню думку, вона має виконувати?

З цього погляду головними переможцями XX століття були ліберали XIX століття, чиї наступники створили державу добробуту в усіх її мінливих формах. Вони досягли того, що навіть у 1930-х здавалося майже неймовірним: створили сильні держави з високими податками й активним урядовим втручанням, демократичні та конституційні, спроможні охопити складні масові суспільства, не вдаючись до насильства чи утисків. Бездумно відкинути цей спадок було б немудро з нашого боку.

Наступному поколінню доведеться вибирати не між капіталізмом і комунізмом або кінцем історії та її поверненням, а між політикою соціальної єдності довкола спільної мети — і руйнуванням суспільства через політику страху.

Чи вдасться це обґрунтувати? Якщо питання справді в цьому, чи має значення, що думають інтелектуали? Чи варто сперечатися? Дві головні теми нашої розмови — історія та персоналії, тобто минуле і те, як люди робили минуле морально чи інтелектуально відкритим. Може, тут є шанс? Бо, схоже, складно відстоювати соціальну демократію у Сполучених Штатах. Або й скрізь.

Тобто навіть якщо подивитися на Європу, те єдине місце, де соціальна демократія по-справжньому розквітла, то можна сказати: ну, соціал-демократи домовилися з лібералами після Першої світової війни або десь під час неї; а потім християнські демократи домовилися із соціал-демократами чи й просто перейняли їхню програму після Другої світової; а тим часом американці домовилися з деякими європейцями, створивши План Маршалла. Так можна дійти думки, що всього цього неможливо досягти...

Без двох світових воєн.

Без пари світових воєн і божественного втручання з-за кордону наприкінці. Але ніхто не переможе нас у війні на нашому континенті, ніхто не запропонує Плану Маршалла.

Ми самі для себе забезпечуємо охорону здоров’я або продаємо свою країну Китаю.

Це не привід не спробувати. Це привід створити історичний прецедент.

Уся історія Сполучених Штатів сповнена зрозумілого, хоч і недоречного оптимізму. Але підстави для цього оптимізму — для виняткової удачі, яка надихнула Ґете на знамените спостереження про американське щастя[61], — здебільшого лишилися позаду.

Країни, імперії, навіть американська імперія, мають історії, а ці історії мають конкретні форми. Те, що люди довго вважали глибокими істинами про Сполучені Штати, почасти виявилося історичною випадковістю: збігом простору, часу, сприятливої демографічної ситуації та подій у світі. Розквіт американського індустріального суспільства тривав лише кількадесят років; а тепер виявляється, що так було й зі споживацьким суспільством повоєнної Америки. Останні два десятиліття ми бачимо щось зовсім інше: історію американського соціологічного й економічного застою, що його маскують неймовірні можливості крихітної меншості. Відповідно, середнім показником стає подоба подальшого зростання.

Сполучені Штати змінилися, і важливо сприймати ці зміни як щось, що уможливлює, а не зупиняє дискусії та покращення. Колись оптимізм і надмірна впевненість були нам вигідними, але тепер вони заважають. Ми занепадаємо, але далі несемо тягар риторики безмежних можливостей: це поєднання небезпечне, бо заохочує інертність.

Як я вже казав, США не пощастило пережити справді очисну кризу. Ані війна в Іраку 2003 року, ані фінансовий крах 2008-го не виконали цієї функції. Американці збентежені й розгнівані, бо їх багато чого не влаштовує, але досі не настільки налякані, аби щось із цим робити — або зростити політичного спільника, здатного урухомлювати їх у той бік. Кумедно, що неспроможність подолати ці перешкоди можна пояснити давністю нашої країни: наші Конституція та інституційні структури — одні з найбільш застарілих у розвинених суспільствах.

Жоден інтелектуал, який бере участь в американських суспільних дискусіях, далеко не зайде, якщо обмежиться європейськими прикладами чи європейськими проблемами. Тож якби я просив американців подумати про принади соціальної демократії для них, то почав би з американських міркувань. Cui bono? Кому це вигідно? Питання ризику, чесності і справедливості, до яких в Америці так часто апелюють, щоб виправдати регресивну соціальну політику, треба використати для прогресивної соціальної політики.

Замало сказати, що в Америці погана транспортна політика і це недобре, або що треба більше інвестувати в загальнодоступну систему охорони здоров’я: у цій країні ніщо не є добрим як таке, навіть здоров’я чи транспорт. Має бути наратив, і наратив цей має бути американським. Нам треба переконувати своїх співгромадян у перевагах громадського транспорту, загальнодоступної охорони здоров’я чи навіть справедливішого (тобто вищого) оподаткування. Потрібно переосмислити дискусію про суть суспільного блага.

Шлях буде довгим. Проте вдавати, ніби є якась серйозна альтернатива, було би безвідповідальним.

Післямова

Коли в грудні 2008 року Тім Снайдер вперше звернувся до мене, запропонувавши провести низку розмов, я сприйняв цю ідею скептично. Три місяці