Дар'я Бура - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

Олена мала доводити правдивість своїх поранень та участі в АТО бюрократичній системі країни і чиновникам-щурам. А вони, посилаючись на давній термін заяви, закривали двері. У свій бік Олена чула: «Ми тебе туди не посилали». Лише через три роки було отримане вистраждане посвідчення «Учасника бойових дій». Маленька книжечка начебто підтверджувала участь у війні, однак не надавала особливих переваг. У метро відмовляли у безкоштовному проїзді, посилаючись на те, що молода жінка купила собі цей документ. «Занадто красива для ветерана війни», — звучало із вуст контролерів. Олена зрозуміла, що війна була набагато щирішою і простішою, ніж мирне життя. На фронті є лише свої та чужі. Цінується кожна хвилина життя, бо «чорна з косою» завжди поруч. Бойові побратими завжди готові захистити й підтримати.

Адаптація до мирного життя проходила важко, хоча і допомагали близькі люди. З жорсткої Олена поступово перетворювалася на ніжну, зі знервованої — на спокійну, з різкої — на м’яку й терплячу. Здавалося, що все налагоджується, коли почалися проблеми зі здоров’ям. Жінка втрачала свідомість, носом ішла кров, німіли кінцівки, боліла голова. Лікарі сумно розводили руками і ставили страшний діаг­ноз: ушкодження головного мозку внаслідок контузії. Також постраждали зір, слух і мовлення. Під час одного з приступів друзі силоміць направили Олену до лікарні. Жінка потрапила в Український державний медико-соціальний центр ветеранів війни. Великим здивуванням і водночас полегшенням стало перебування у цьому госпіталі. Сучасне обладнання, професійні лікарі та ставлення, сповнене великої поваги. Олена мала окрему кімнату, а прогулянки серед столітніх сосон зцілювали душу й тіло.

Війна змінює назавжди, і повернутися до колишнього життя просто неможливо. Все стає іншим: відчуття, середовище і сама людина. Олена мріє, що колись стане заводчиком і виведе нову породу собак. Чотирилапих братів любить ще з дитинства. А наразі планує проводити курси парамедицини, в тому числі для цивільних. Олена долучилася до роботи благодійного фонду «Здорове дитинство без меж». Адже допомагаючи іншим — допомагаєш собі. Сили з’являються, коли розумієш, що є той, хто без тебе не може. За спиною Олени стоїть її маленький син, заради якого та інших таких самих малюків жінка і пройшла дороги війни. «Хто, як не я?» — ця фраза постійно звучить із вуст Олени. «Ми маємо говорити правду. І в першу чергу нашим дітям, які будуть писати нашу історію. Ми повинні називати речі своїми іменами. Що таке АТО? Це антитерористична операція, яка має тривати максимум кілька діб. Наша так звана АТО триває кілька років. А це вже справжня війна. Ми повинні відкрито говорите про те, що в Україні відбувається гібридна війна. А ще ми маємо пам’ятати про наслідки, які чекають на нас після її завершення. Сплюндрована земля Донбасу не придатна до життя. Чорноземи нашпиговані мінами і снарядами. Водні ресурси забруднені трупними рештками. Більшість шахт затоплені й загрожують підземним гідродаром. Екологічна катастрофа — це не перебільшення, а наша реальність», — підкреслює Олена.

Безперечно, війна коли-небудь закінчиться, але боротьба триватиме. Адже ворог не лише на війні, а і в мирному суспільстві. Перед кожним українцем стоять важливі завдання. Вони стосуються впровадження програм реабілітації та адаптації як військовослужбовців, так і їхніх родин, соціальних програм із працевлаштування і забезпечення ветеранів війни, розвитку і становлення української армії, яке є вже неминучим. Війна дає усім нам великий стимул для розвитку і побудови здорового суспільства — фізично й психологічно. Наприклад, в Ізраїлі кожна жінка проходить службу у військових лавах країни. Якщо жінка має прагнення до військової кар’єри, держава повинна її підтримати.

Роль української жінки у лавах Збройних сил України неможливо переоцінити, незважаючи на гендерну нерівність. Так, снайперки, розвідниці, командири записані як кухарки, начальники лазні чи швачки. Жінки нарівні з чоловіками приймають участь у бойових діях, виконуючть військовізавдання, ходять у розвідку, працюють як снайпери. Однак після повернення у тил вони мають доводити свою причетність до бойових дій. Лише через кілька років після початку війни на Сході жінок уперше за двадцять п’ять років незалежності України допустили до військового навчання. Але це не привід забезпечувати їх усім необхідним в армії, зокрема одягом, взуттям, засобами гігієни і медичною допомогою. Гінекології, як такої, в армії не існує. Хоча сьогодні у збройних лавах України служить близько двадцяти тисяч жінок-військовослужбовців. І ця цифра зростає, як і продовжується кровопролиття в зоні АТО.

Сміливість, відвага, хоробрість, мужність — в українській мові всі ці слова жіночого роду. Роль жінки в історії України завжди була великою. На Сході України триває справжній Мордор, а орки хмарою сунуть на чолі з жорстоким Сауроном. Бачиться яскрава паралель із романом «Володар Перснів» Дж. Р. Р. Толкієна. Мужні українські жінки, наче ельфійки, протистоять злу, яке чорною імлою окутало неньку Україну. Але, як і в кожній казці, добро перемагає зло. І кожен із нас вірить, що дуже скоро війна завершиться й Україна, як і її славні доньки, заспіває величну пісню Перемоги!

Яна

«Дорогу здолає той, хто йде!»

Яна Холодна

Давай із тобою поговоримо про війну. Вважають, що війна зовсім некрасива. Але люди на війні, які борються за справедливість і правду, — неперевершені. Всі звикли повторювати, що війна — це жах. Війна — це біль. Війна — це смерть. А ще війна  — це любов до Батьківщини. Війна — це відвага. Війна — це мужність. Бажання воїна жити і перемагати. Війна — це коли побратим, наче брат, прикриває тебе від ворога. Війна — це правда і чесність.

Після двомісячного перебування в зоні АТО Яна поверталася до рідного Києва. Дорога додому, до близьких людей і друзів. На Яну чекали: повернення на студію, робота над новими ефірами й новими проектами. А ще — мирне місто, в якому можна спокійно гуляти вулицями, милуватися каштанами, носити підбори та красиві сукні. Жити у мирі. Закривавлений і сплюндрований край залишався позаду. Після шістнадцятої години на Донбасі ставало голосно. Просиналася артилерія, всі розходилися в укриття, дослуховуючись і вже на звук розрізняючи тип вибуху.

У другій реальності землею Донбасу продовжують бігати діти. Катаються на велосипедах. Ходять до школи. Додому повертаються робітники з заводу. У вікнах загорається світло. Працюють магазини. Рухаються автівки. Здається, що продовжується звичайне життя, якби не одне «але». На околицях міст гуркотить. Цей гуркіт — не грім, не випробування і не навчання. То рвуться справжні військові снаряди. А люди звикли до війни. Втомилися боятися смерті.

За розбитою інфраструктурою індустріального міста Яна