Данило Туптало - Житія Святих - Листопад, Данило Туптало

Не знав, отож, цар, що далі із сином чинити; радив йому Арахія розділити царство навпіл і віддати половину синові. Казав-бо: "Коли, о царю, сина свого мучити захочеш, то будеш ворогом єству і вже не батьком, а мучителем синові назвешся, і сина відтак погубиш, і себе бездітним учиниш, та й у більші печалі увійдеш. Залишається тобі одне вчинити: розділи із ним царство своє й повели царювати у відлученій йому частині, а що житейськими турботами зайнятий буде, то помалу почне приходити до такого життя, яким і ми живемо, і стане за нашим хотінням діло: звичай-бо, котрий у душі утвердився, не так принукою, як любов'ю змінюється. Коли ж бо в християнській вірі неодмінно пробуде, однак матимеш трохи втіхи від печалі, що не є ти бездітний, але таки маєш царського сина". Цар, отож, Арахіїну раду прийняв і вчинив так: розділив царство надвоє і поставив сина свого царем у відокремленій йому частині. Йоасаф же, хоча й не гадав про царську владу, але бажав іночого пустельного життя, однак, бачачи, що можуть на ліпше перейти речі, прийняв відділену йому частину царства і, ввійшовши в неї, передусім намагався ідольське багатобожжя викоренити, а одного ж істинного Бога прославити: порозбивав-бо по всій своїй землі ідолів і храми їхні мерзенні розорив, і основи їхні розметав; церкви ж святі побудував, розширяючи святу християнську віру. Почувши про це, єпископи, пресвітери та іноки, які ховалися, вийшли із гір та пустель і до святого царя Йоасафа приходили, він-бо їх із радістю приймав і з ними промисла чинив щодо спасіння людських душ. У короткому ж часі всю свою землю світлом віри просвітив і охрестив. А про навернення батька свого ненастанно зі слізьми молився, і не зневажив Бог старатливого того моління та сліз, але, вислухавши його милостиво, торкнувся світлом благодаті своєї Авенірового серця, щоб відкласти від нього важку тьму з духовних очей і щоб побачив зорю істини та й пізнав також і марноту несправжніх богів. Зібрав відтак цар Авенір радників своїх і відкрив їм помисли серця свого, що хоче прийняти синову віру, і всі те похвалили, бо всіх навідав Схід із висоти через моління Иоасафове. І тоді сина цар закликав писанням, щоб навчитися від нього благочестя. О, якої великої радості та веселощів наповнився святий Йоасаф, бачачи батька свого, що отямлюється і до Бога навертається!

Повчив його достатньо проздовж багатьох днів, і як преподобний Варлаам йому, так він батькові своєму виповів усі святі таїнства віри і до святого хрещення привів його та й сам прийняв його від божественної купелі. Діло воістину нове й дивне: батьком батькові своєму явився і був тому, котрий плоттю його народив, прохальцем духовного народження. І не тільки цар Авенір, але і весь синкліт його, і воїни, і раби і, просто кажучи, вся земля індійська прийняла святе хрещення, і настала тоді радість велика на землі та небесах: на землі раділи вірні щодо навернення невірних, на небесах же раділи ангели не за одного, але за незчисленних грішників, котрі каялися. Після свого хрещення Авенір усю владу свою царську віддав синові, сам же осібно в мовчанні пробував, і, порохом завше голову посипаючи, ридав за давніші свої гріхи, і пробув у такому смиренні та покаянні чотири роки. Тоді прийняв гріхів своїх прощення від Бога і з миром до Нього перейшов. Після ж смерті царя Авеніра Йоасаф-цар на чотирнадцятий день, творячи пам'ять батькові своєму, скликав усіх бояр та радників своїх і начальних воїнів — всі влади і відкрив їм таємницю свого серця, що царство земне і все мирське хоче покинути, а бажає в пустелю відійти і там шокувати. Тоді всі сповнилися жалості й печалі, і не було жодного із них без сліз, але всі гірко ридали, всі-бо любили його вельми через покірливість та смирення і до всіх милостиве добротворення. Замість себе ж хотів поставити їм царя — одного з вельмож, на ймення Варахія, котрий був здавна християнином, про нього й раніше казалося, що постав при Псевдоварлаамі супроти всіх мудреців нечестивих індійських змагатися щодо віри, — того Йоасаф хотів замість себе поставити царем, як добре у вірі утвердженого і який мав велику до Христа любов. Відмовлявся Варахія, кажучи: "Люби, о царю, ближнього свого, як самого себе; коли добре є царювати, то царюй сам, коли ж це зло, то пощо мені його надаєш, пощо таку ваготу на мене покладаєш, якої уникаєш сам?" Усі-бо святого Йоасафа ретельно зі слізьми молили, щоб не полишав їх. Він же вночі написав грамоту до всього синкліта свого і до всіх властей, уручаючи їх Богові й повеліваючи, щоб нікого іншого, тільки Варахію царем собі поставили. І, залишивши ту грамоту у спальні своїй, сам вийшов потай та й пішов спішно в пустелю. Назавтра почули про відхід його, і тоді вчинилося в людях сум'яття, і плач, і ридання, і всі з великим поспіхом кинулися шукати його. Знайшли в одному висохлому потоці; він руки до небес звів та й молитву сотворив, там обійшли його і впали перед ним, із великим риданням молячи, щоб повернувсь у палати свої і не залишав їх. Він-бо, молінням їхнім великим зрушений бувши, повернувся на короткий час і, знову всіх зібравши, мовив: "Марно противитеся волі Господній, затримуючи мене". І утвердив клятвенне слово, що відтоді не має з ними бути жодного дня. На Варахію ж принукою вінця свого царського наклав і на престолі своєму посадив його, достатньо навчивши, як мав царювати. Сам же, мир людям віддавши, відійшов із палати й подався від міста у пустелю. Весь же народ із Варахією і з усіма владами, бачачи думку його непохитну і не можучи затримати його проханням та й не сміючи примусом спинити його від дороги, ішов за ним, плачучи й далеко проводячи, — він же переконував, щоб не налягали на нього і відганяв їх од себе. Деякі віддалік ішли за ним, ридаючи, доки день не скінчився і ніч сховала з очей їхнього улюбленого пана, — так і розлучилися один від одного. По тому Варахія прийняв скипетри Індійського царства, а Йоасаф усе, як сміття, відкинув, щоб Христа віднайти. Першої ж ночі зайшов у дім якогось убогого мужа і тому віддав одежу свою, сам же у волосяних рубищах, які йому Варлаам дав, на пустельне життя відійшов, ні хліба не маючи, ані води, ані