Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Я можу сказати, Ваша Величносте, — мовив Жаррак далі, щойно віяло опинилося в руках Канре, а його додаткові миті на роздуми минули, — що це правда. Мій батько, нехай квітнуть йому небесні сади, став жертвою страшної хвороби, яка не мала б торкнутися його.

— Вона не мала б торкнутися нікого з гілкою, — в голосі короля брязнув гнів особи, котра звикла, що все підконтрольне і зрозуміле їй. — Вам відомо це не гірше, ніж мені.

Канре помітила, як пальці Сонцесяйного зімкнулися, — мовби він теж, як і чаротворці, шукав опору у своєму артефакті. Але коли той у нього і був, то король не виставляв його напоказ.

Дівчина спробувала пригадати все, що Жаррак розповідав їй напередодні цієї зустрічі: більшість порад стосувались етикету, якого вона мала дотримуватися, та історії, яку повинна була розповідати. Але ще він згадував, як панічно, як незборимо король переймається своїм здоров’ям. Коли в юності він перехворів на темну смерть, котра забрала інших спадкоємців престолу, страх щодо найменшої хворості закоренився в серці Кловіса Сонцесяйного. Про страх цей, певна річ, знали лише наближені, лише ті, кому випадало зазирнути за лаштунки життя правителя. І їм із Жарраком пощастило, що Людовік Прест був одним з них.

Чаротворець повідомив, куди ведуть нитки змови, яку він, мовляв, відслідковував разом з батьком. Сонцесяйний зчепив руки на спиною і підійшов до вікна, за яким стелилися акуратні алеї палацового парку.

— Південь, ну звісно. Та я схиляюся до того, що біда, яка спіткала вашого шановного батька, має коріння в якійсь дуже схожій хворобі. Адже міттга перебуває під контролем наших вельмишановних алхіміків.

— Уже ні. — Жарраків голос стишився. — Міттга отримала могутніх союзників, які не знають ціни ігор зі смертю. Тепер вона загрожує всім власникам гілки: чаротворцям, алхімікам. І вам, Ваша Величносте.

Жаррак розповідав твердо і впевнено. Адже цей шанс хиткий, всуціль залежний від талану, наполегливості й настрою короля. Шанс переконати Сонцесяйного владику, прикрасити правду, доточити до їхньої історії ще кілька тонких ниточок, які зможуть упевнити правителя змінити щось.

— Я б охоче відповів на всі питання, та, боюся, є речі поза моїм розумінням з огляду на скупість алхімічних знань і талантів, — відказав Жаррак, коли король узявся випитувати, як таке взагалі могло статися. — Усе, що мені відомо: порошок, який пересилює гілку, існує. Він здатний уразити найсильнішого — ви бачили, що сталося з моїм батьком. Порошок цей є у ворогів Франу: Вінн та Лір бачать у ньому свою нову силу. Щойно спалахне наступна пошесть, його поширення призведе до найгіршої трагедії. Уявіть, що станеться, коли чутки про загибелі вищих просочаться вниз…

— Цього не станеться, — обрубав король. — А щодо лірців та віннців, то ці фанатики — здебільшого гурт, котрому хочеться здобути собі більше влади? Мені потрібні імена.

— І ви отримаєте їх — я вже працюю над тим, щоб зібрати достовірні дані. Та ніхто не скаже, як далеко поширився порошок чи його рецепт.

Король скупо всміхнувся:

— Убити всіх, хто підживлює цю затію, буде проблемою. Особливо коли більшість їх — у Вінні чи Лірі. Отож ми повинні винайти протидію. До того, як почнеться нова пошесть. На кожен порошок знайдеться протидія. Алхіміки Франу — здавна найкращі, як і наші чаротворці.

— При всій повазі до маестра Рошнана та його підопічних, — голос Жаррака зовсім стих, — я б не радив покладатися на них у цьому й безоглядно відкривати деталі нашої справи. До цього ж вас, якщо не помиляюся, закликав і мій батько.

Король розвернувся й примружив очі.

— Ви вважаєте, що наші алхіміки не заслуговують на довіру? Маестре Престе, це звучить як звинувачення в державній зраді. Такими словами не розкидаються безпідставно, навіть зважаючи на чаротворчу нестриманість.

Канре мимоволі зіщулилася. Слова Сонцесяйного бриніли такою явною загрозою, мовби нитки чару сповивали їй шию й перепиняли дихання. Та момент втрутитися ще не настав. Тож вона слухала, стараючись запам’ятати кожну деталь — слово, жест, погляд — усе, що може знадобитися потім. Усе, що видає більше, ніж слова.

— Я не хочу кидати ні в кого обвинувачення, Ваша Величносте, — відповів Жаррак після короткої паузи. — Та хтось отруїв мого батька. Боюся, ми вже не дізнаємося хто. Проте я знаю, з якою підозрою покійний ставився до свого оточення. Як обережно він підпускав людей до себе — і хоч як мені не хочеться припускати таке, але: отруїти батька міг той, хто здобув його довіру. Тож ваша правда, я не схильний вірити нікому. Можете зарахувати це до моїх вад, та недовіра не раз рятувала життя.

— Ви не розглядаєте варіант, що то був одиничний випадок? — замислено спитав Кловіс. — Може, щось неспівмірне з силою міттги? Чи пошкодилася гілка? Ви не алхімік, маестре Престе, і не можете з певністю говорити про вплив порошків.

— Я на початку сказав те саме. Втім, моя шановна жона зможе додати дещо до цілісності картини.

— Чи вона вміла алхімея?

— Ні, Ваша Величносте, я не благословенна даром алхімеї, — відповіла Канре. — Та мушу з великим смутком повідомити, що коли я гостювала в тітки мого тоді ще нареченого, маестри Юріт Альвіанні — це було на початку зими, — я стала свідком того, як вона занедужала і по тому загинула. Від міттги. Певна річ, спершу я не вірила, що це міттга, але повідомила про це маестрові Престу. А він заопікувався цією справою разом зі своїм шановним батьком.

— Я вирішив, що вплутувати в це наречену небажано, але вона висловила бажання допомогти і прислужилася нашій справі, — додав Жаррак із дозованим теплом у голосі. — Тож ми вирушили слідами алхіміків до Вінну. І моя нині вже жона влилася в їхнє коло, щоб дізнатися більше про плани цієї спільноти. Загроза ховається по обидва боки Тірбони. Загрозу плекають доми Альтесштадта й Аль-Аканте, стискаючи нас із обох боків.

— Ваш чоловік — жорстока людина, — мовив король, коли вислухав розповідь про змову у Вінні — Змушувати вас долучатися до