Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

Польщі, у 1941 та 1942 роках німці, з допомогою місцевих поліцаїв, убили близько 1,3 мільйона євреїв. Частина цих українських поліцаїв у 1943 році заснувала українську партизанську армію. Під орудою українських націоналістів ця армія очистила колишню південно-західну Польщу — землі, які вважала західною Україною, — від решти поляків. ОУН-Бандера, націоналістична організація, що стояла на чолі цієї партизанської армії, давно постановила позбавити Україну національних меншин. Спроможністю вбивати поляків вона завдячувала німецькому вишколові, а рішучість, із якою поляків убивали, випливала з прагнення очистити територію від гаданих ворогів перед остаточним зіткненням із Червоною армією. Ця партизанська армія, що мала назву УПА, вбила десятки тисяч поляків і спровокувала відплатні акції поляків над українськими цивільними[679].

Хоча УПА була завзятим (може, найзавзятішим) ворогом комунізму, розв’язаний нею етнічний конфлікт лише зміцнив Сталінову імперію. Розпочате українськими націоналістами Сталін довів до завершення. Він продовжив усунення поляків і приєднав спірні території До своєї радянської України. У вересні 1944 року польські комуністи підписали договори щодо обміну населенням між Польщею і радянською Україною (а також радянськими Білоруссю та Литвою). У радянській Україні поляки добре пам’ятали недавнє радянське правління, а водночас відчували загрозу з боку українських націоналістів. Відтак вони мали всі підстави брати участь у цих «репатріаціях». З України до комуністичної Польщі в нових кордонах доправлено близько 780 тисяч поляків. Приблизно така ж кількість подалася до Польщі 3 радянської Білорусі та радянської Литви. На середину 1946 року Радянський Союз покинуло 1 517 983 поляків. Близько сотні тисяч Цих людей були євреями: радянська політика передбачала усунення з колишніх польських земель етнічних поляків та етнічних євреїв, але збереження на них білорусів, українців та литовців. Близько мільйона польських громадян переселено в землі, що колись належали Німеччині, а тепер вважалися «поверненими територіями» західної Польщі. Водночас у 1944–1946 роках із комуністичної Польщі до Радянської України вислано 483 099 українців, переважно силоміць[680].

Заки радянський режим пересилав людей через кордони, власних громадян він також засилав у табори і спеціальні поселення. Більшість нових в’язнів ҐУЛАҐу походила із земель, що їх Сталін з дозволу німців зайняв у 1939 році, а тоді ще раз захопив у 1945-му. Так, між 1944 і 1946 роками з радянської України до ҐУЛАҐу заслано 182 543 українців — не за якийсь злочин і навіть не за те, що вони були українськими націоналістами, а за те, що вони були родичами чи знайомими українських націоналістів. Приблизно в той же час, у 1946–1947 роках, росіяни засудили 148 079 ветеранів Червоної армії на ув’язнення в ҐУЛАҐу за колаборацію з німцями. У ҐУЛАҐу ніколи не було більше радянських громадян, ніж у повоєнні роки; мало того: кількість радянських громадян у таборах і спеціальних поселеннях збільшувалася щороку від 1945-го до смерті Сталіна[681].

У комуністичній Польщі не було ҐУЛАҐу, але в 1947 році її провід запропонував «остаточне розв’язання» свого «українського питання». Вирішення це мало відбутися шляхом розсіяння тих українців, що залишалися в Польщі, але далеко від дому. Між квітнем і липнем 1947 року польський режим сам виконав ще одну операцію проти українців на підвладній йому території, названу «Вісла». Близько 140 660 українців, або людей так визначених, силоміць переселили з півдня та південного заходу країни на захід і північ, у «повернені території», що донедавна належали Німеччині. Операція Вісла мала змусити українців у Польщі, чи принаймні їхніх дітей, асимілюватися в польську культуру. Водночас польські війська перемогли частини української армії, УПА, на польській землі. Бійці УПА в Польщі отримали друге дихання як захисники людей, що не бажали переселятися. Але після фактичної депортації майже всіх українців УПА в Польщі діяти більше не мала змоги. Частина вояків УПА втекла на захід, інша частина подалася до Радянського Союзу, щоб продовжувати боротьбу[682].

Операцію «Вісла», що початково мала кодове ім’я операція «Схід», здійснили винятково польські сили, які практично не отримували в Польщі радянської підтримки. Та ключовими особами, що відповідали за плани операції, були радянські клієнти, а сама операція, безперечно, узгоджувалася з Москвою. Вона відбулася тоді ж, коли й низка радянських операцій на сусідніх радянських територіях із подібними криптонімами. У найбільш очевидний спосіб пов’язана з польською була операція «Захід» на сусідніх землях радянської України. Із завершенням операції «Вісла» росіяни розпочали депортації українців із західної України до Сибіру і центральної Азії. За декілька днів у жовтні 1947 року до ҐУЛАҐу перевезено 76 192 українців. У західній Україні радянські спеціальні війська вели фантастично криваву боротьбу з УПА. Обидві сторони чинили звірства, зокрема виставляли понівечені трупи ворогів чи гаданих колаборантів на загальний огляд. Та врешті-решт технологія депортацій дала росіянам вирішальну перевагу. ҐУЛАҐ продовжував зростати[683].

Після такого успіху на українсько-польському кордоні росіяни звернулися до інших погранич Європи і здійснили подібні операції подібними засобами. У ході операції «Весна» у травні 1948 року відбулася депортація 49 331 литовця. Наступного березня в ході операції «Прибій» було виселено ще 39 917 осіб з Литви, а також 42 149 осіб з Латвії та 20 173 — з Естонії. Загалом між 1941 та 1949 роками Сталін депортував із трьох маленьких Балтійських держав близько 200 тисяч осіб. Як і всі землі на схід від лінії Молотова-Рібентропа, що потрапили під потрійну (радянську — німецьку — радянську) окупацію, Балтійські держави у 1945 році ввійшли до СССР, перед тим втративши значну частину своїх еліт і чималий відсоток населення[684].

За Сталіна Радянський Союз зазнав повільної і нерівномірної еволюції від революційно-марксистської держави до великої багатонаціональної імперії із загальною марксистською ідеологією і традиційними міркуваннями безпеки щодо кордонів і меншин. Оскільки Сталін успадкував, зберіг і опанував апарат безпеки, що діяв у революційні роки, то ці його страхи можна було полегшити, вдавшись до спалахів національно вмотивованого вбивства у 1937–1938 та 1940 роках, а також до спалахів депортації на національному ґрунті, що розпочалися у 1930 році й тривали до смерті Сталіна. Воєнні депортації стали продовженням і розвитком радянської політики депортацій: від традиційного переселення осіб, що вважаються представниками ворожих класів, до етнічної чистки, що приводила етнічний склад населення у відповідність із кордонами.

У довоєнний період депортації до ҐУЛАҐу мали слугувати здійсненню двох завдань: зростання радянської економіки та виправлення радянського населення. У 1930-х роках, коли росіяни почали у великих кількостях депортувати людей на етнічному грунті, депортації мали на меті переселити національні меншини геть від