Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

дражливих прикордонних районів — у глибину. Ці національні депортації не можна було трактувати як покарання для окремих осіб. Однак вони все одно ґрунтувалися на припущенні, що депортовані асимілюватимуться в радянське суспільство краще, якщо їх розлучити з домівками й рідними землями. У 1937–1938 роках національні акції Великого терору вкоротили віку чверті мільйона осіб, а також відіслали сотні тисяч осіб у Казахстан та Сибір, де вони мали працювати на державу і займатися самовиправленням. Навіть депортації 1940–1941 років із анексованих польських, балтійських та румунських земель можна розглядати в радянських термінах — як класову війну. Чоловіки з елітарних родин загинули в Катині та інших місцях; їхніх дружин, дітей і батьків полишено на ласку казахського степу. Тут вони мали стати частиною радянського суспільства — або померти.

Під час війни Сталін вдався до каральних дій проти національних меншин за їхній зв’язок із нацистською Німеччиною. У 1941–1942 роках жертвами депортацій стали близько 9 тисяч радянських німців і близько 89 тисяч фінів. На початку 1943 року, поки Червона армія продовжувала свій наступ після перемоги під Сталінградом, Лаврентій Берія, голова Сталінового органу безпеки, рекомендував депортувати цілі народи, яких звинувачував у колаборації з німцями. Стосувалося це переважно мусульманських народів Кавказу та Криму[685].

Коли радянські війська знову захопили Кавказ, Сталін і Берія запустили свою машину в дію. За один-єдиний день, 19 листопада 1943 року, росіяни депортували усе карачайське населення — 69267 осіб — до радянського Казахстану та Киргизстану. Впродовж двох днів, 28–29 грудня 1943 року, вони відправили до Сибіру 91 919 калмиків. Берія особисто вирушив до Грозного, щоб наглядати за депортацією чеченців та інгушів 20 лютого 1944 року. На чолі спеціальних загонів чисельністю 120 тисяч солдатів він трохи більше, ніж за тиждень зігнав і вивіз 478 479 осіб. У його розпорядженні були американські Студебекери, що їх Радянський Союз отримав під час війни. Оскільки на місці не мав залишитися жоден чеченець чи інгуш, усіх, хто не міг пересуватися, розстріляли. Усі села спалили дотла, інколи в селах палили і повні стодоли людей. За два дні, 8–9 березня 1944 року, росіяни депортували до Казахстану ціле населення балкарів — 37 107 осіб. У квітні 1944 року Берія запропонував, а Сталін погодився депортувати все кримськотатарське населення. За три дні, 18–20 березня 1944 року, вивезено 180 014 осіб — більшість із них до Узбекистану. Пізніше, у 1944 році, Берія депортував із радянської Грузії турків-мешкетів — 91 095 осіб[686].

На цьому тлі фактично безперервних національних чисток Сталінове рішення провести чистку радянсько-польського пограниччя не дивує і видається одним із кроків у здійсненні ширшої політики. Із радянського погляду, українські, балтійські та польські партизани були черговими бандитами, що створюють клопоти на периферії і вимагають застосування сили та депортацій. Тим не менше, тут була суттєва відмінність. Усі куркулі та представники національних меншин, що їх виселено у 1930-х роках, опинилися вдалині від дому, та все ж у межах СССР. Те ж саме стосувалося кримського, кавказького та балтійського населення, що зазнало депортацій під час і невдовзі після війни. Однак у вересні 1944 року Сталін постановив переселити поляків (і польських євреїв), українців та білорусів по різні боки кордону, щоб створити етнічну однорідність. Тієї ж логіки, на значно ширшій шкалі, застосовано до німецького населення Польщі.

Радянський та польський режими працювали паралельно, а часом — спільно. Унаслідок своєї співпраці в період між 1944 та 1947 роками вони змогли похвалитися своєрідним досягненням. З пообіч радянсько-польського кордону їм вдалося усунути етнічні меншини, що урізноманітнювали населення цих пограничних регіонів. Водночас вони усунули тих етнічних націоналістів, що найзавзятіше боролися саме за таку етнічну чистоту. Комуністи присвоїли програму своїх ворогів. Радянське правління перетворилося на етнічні чистки — які вичистили чистильників.

Територія повоєнної Польщі була географічним центром Сталінової кампанії повоєнних етнічних чисток. У тій кампанії свої домівки втратило більше німців, ніж представників будь-якої іншої групи. Станом на кінець 1947 року Польщу покинуло близько 7,6 мільйонів німців. Ще близько 3 мільйонів депортували з демократичної Чехословаччини. У межах Радянського Союзу протягом війни депортовано близько 900 тисяч поволзьких німців. Кількість німців, що втратили домівки впродовж і після війни, перевищувала 12 мільйонів осіб.

Хай яким велетенським було це число, воно не становить більшості насильних переселень, що відбулися під час війни. У той самий повоєнний період радянська влада (чи влада комуністичної Польщі) депортувала близько 2 мільйонів німців. Тоді ж до Радянського Союзу повернулося ще 8 мільйонів людей, що були насильно вивезені на роботи Німеччині. (Оскільки багато, якщо не всі з них, воліли б не повертатися, їх можна рахувати двічі). У Радянському Союзі й Польщі під час і після війни втекли чи зазнали переселення понад 12 мільйонів українців, поляків, білорусів та представників інших народів. Тут не враховано близько 10 мільйонів осіб, що їх у той чи інший спосіб перемістили перед убивством[687].

Хоча втеча й депортація німців не була навмисною політикою масового вбивства, вона є важливим прикладом повоєнних етнічних чисток. Внаслідок усіх громадянських конфліктів, утеч, депортацій та переселень між 1943 і 1947 роками, що їх спровокувало повернення Червоної армії, загинуло близько 700 тисяч німців, принаймні 150 тисяч поляків і з 250 тисяч українців. Під час або невдовзі після депортації з Кавказу, Криму, Молдови та Балтійських держав померло ще принаймні 300 тисяч осіб. Якщо боротьбу литовських, латвійських та естонських націоналістів проти повернення радянської влади вважати спротивом депортаціям (а таким спротивом ця боротьба до певної міри й була), то до загального числа загиблих унаслідок етнічних чисток слід додати ще 100 тисяч осіб[688].

Беручи відносно, частка німців, що зазнали переміщення (у відсотках до загальної кількості німецького населення), значно поступається часткам кавказьких та кримського народів, що їх вивезено до останньої особи. Відсоток німців, що переїхали чи зазнали переселення наприкінці війни, перевищує відсоток поляків, білорусів, українців та прибалтів. Але якщо до воєнних переселень, що їх спричинили німці, додати переселення, спричинені наприкінці війни радянською окупацією, ця різниця зникає. За період від 1939 по 1947 роки поляки, українці, білоруси та прибалти мали приблизно такі ж самі шанси (часом трохи більші, часом трохи менші) зазнати насильного переселення, що й німці. При тому, що всі згадані народи мали справу з ворожою політикою як німців, так і росіян, німці (за низкою винятків) зіткнулися із утисками лише з радянського боку.

У повоєнний