Джейн Лоурен - Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен

- Я рада, що ти в порядку, - прошепотіла я, наважуючись спитати попри весь страх: - Лія, а як Дейв? 

- Він ще не прокинувся, але не хвилюйся, лікарі дають позитивні прогнози.

- Я піду до нього сьогодні. І зроблю це зараз, - сказала я і різко встала з ліжка.

- Але тобі не можна вставати, - притримала мене за руки Лія, стурбовано оцінюючи мій стан.

- Лія, ти ж мене знаєш. Мене все одно нічого не зупинить, - сказала я, усміхнувшись. - Чекай на мене тут.

Я вийшла з палати у великий білий коридор. Моя палата була зразу біля посту з черговою медсестрою. Я підійшла туди.

- Дейв Паркер. Я до нього, - спокійно сказала я, а дівчина здивовано поглянула на мене:

- Міс, вам ж не можна вставати.

- Будь ласка, я всього лиш на декілька хвилин. Я не зможу заспокоїтися, поки не побачу його і ніякі ваші заспокійливі препарати мені не допоможуть.

Вона тяжко вдихнула, бачачи, що зі мною нема сенсу сперечатися. 

- Він у реанімаційному відділені. Третій поверх, другі двері справа. Спробуйте не попастися лікарям.

- Дуже дякую, - промовила усміхнено я і ледь побігла на третій поверх, не зважаючи на мій запаморочливий стан.

А вчора я ще піднятися сама не могла. 

Через хвилину я була там. Оглянувши коридор і запевнившись, що нікого на горизонті немає, я потягнула за ручку дверей, заходячи всередину. Дейв лежав на ліжку під'єднаний до кількох приладів, які показували на екрані його ритм серця.
Побачивши цю картину мені зразу стало зле, але я взяла себе в руки, і пройшла до нього ближче.

Мені не гірше, ніж йому. Тим паче це місце належало мені, а лежав на ньому Дейв.

Я сіла на стілець біля нього і взяла його за руку. Сльози самі капали з очей, хоча я намагалася не плакати.

- Дейв... Коханий.. - прошепотіла я, схлипуючи. - Чому ти вчинив це? Ця куля була не для тебе... Я її заслужила більше.

Я знала, що так не можна, але я шкодувала, що зараз він тут, а не я. Через мою помилку постраждала невинна і така кохана мені людина...

- Знаєш, - продовжила знесилено я. - Я ще ніколи нікого так не кохала, як тебе, і якщо з тобою щось станеться… - мій голос затремтів. - Я цього не переживу.

Я не стримала свого болю і заплакала.

За ці два дні я напевно виплакала так багато, що за останні два роки так не плакала.

Трохи заспокоївшись, я знову заговорила.

- Я просто хочу, щоб ти знав. Я завжди буду тебе кохати. Я обіцяю, - я трохи нахилилася над ним, сподіваючись, що його сірі очі коли-небудь знову глянуть на мене. - Ти не загинеш, не зараз. Я не дозволю...

Я згадала ті слова, які він казав мені коли ми сиділи біля палати Дейва.

"Якби я загинув сьогодні, то був би найщасливішим чоловіком на світі, бо перед смертю я, на щастя, встиг по-справжньому закохатися".

Але він не подумав про те, якою була б нещасною я, якби покинув мене.

- Ти не загинеш так швидко, я не дозволю, - повторила свої слова я, уважно спостерігаючи за його низьким пульсом.

"Я й не збираюсь"...

POV Dave

Я розумів, що лежу на ліжку. Все тіло дико болить, але я не в змозі зробити хоча б щось. Я відчував, що у мене занадто мало сил, щоби щось зробити...

Весь цей час я приглушено чув, як біля мене сиділи батьки, як був Адам з Лією, але коли прийшла Аніка і заговорила такі чуттєві слова, то я зрозумів, що або зараз, або ніколи. 

Або ти відповідаєш їй, Дейве, або ти просто кидаєш все.

Я не кину Аніку зараз. Ще так рано помирати... Мені потрібно постаратися прийти до тями, а не лише розмовляти сам з собою. У нас ще все життя попереду...

Я підняв повіки, морщачись від світла. Хотілося знову заплющити їх, але я стримався. Сфокусувавши погляд нарешті побачив Аніку. Вона сиділа така втомлена в одній лікарняній довгій сорочці, і спершись об мою мої груди лобом, тихо плакала поруч. Мої губи зарухалися:

- Я ж казав, що не збираюсь.

Після цих слів вона різко підняла голову і я побачив її прекрасні, навіть тоді, коли заплакані, очі. 

- Дейве, - тихо прошепотіла вона, усміхаючись крізь сльози, але потім різко посерйознішала. - Навіщо ти це робив? Я ледь не померла, зрозумівши, що кулю прийняв ти, а не я.

Кохана наблизилася до мого обличчя, міцно обіймаючи мене. Я хотів зашипіти від болю, але я скоріше вмру, ніж скажу Аніці, щоби вона відсторонилася.

- Ти що, хочеш, щоби я знову відключився? - я навіть зміг пожартувати, на що вона знову підняла очі.

- Тобі смішно? Я серйозно.

- Ні. А ти б як поводилась, якби на мене направляли пістолет? Ти б стояла склавши руки? - промовив пошепки я, і відчув, як сили знову приходять до мене.