Адалін Черно - Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно

Глава 56

Лєра

— Їсте погано, так? — уточнює лікар англійською.

— Так, — відповідаю ледь чутно. — Нудить страшенно навіть від запахів.

— А раніше? Два-три тижні тому? — запитує, вивчаючи мою медичну картку, яку я привезла із собою.

— Ні.

— І що ж послугувало стресом, що ви не їсте?

— Емоційне потрясіння.

— Не скажете, яке?

Я хитаю головою. Даремно взагалі сюди прийшла. Мене напевно вже визначили до групи проблемних пацієнтів, яких час відправляти до психолога або психотерапевта. Схудла я занадто сильно. Кістки почали випирати помітно, та й під очима залягли тіні.

— Добре. Випишу вам направлення на аналізи. За кілька днів вони будуть готові. Зараз намагайтеся їсти більше фруктів і овочів, менше м’яса й риби. Визначте продукти, від яких вас не нудить. До речі, мушу запитати. Незахищені статеві акти останнім часом були?

— Я не можу мати дітей.

— Так, я з вашої виписки бачу, але все ж.

— Не було.

Відвертаюся й дивлюся в підлогу. Знаю, що брешу, але не хочу витримувати сотні обстежень повторно, та й навіщо. Вагітність у мої плани тепер уже точно не входить. Хоча б тому, що народжувати просто немає від кого.

Лікар простягає мені аркуш, згідно з яким я здаю аналізи й виходжу з клініки. На вулиці мене вже чекає Оля. Вона заборонила мені їхати додому громадським транспортом і таксі, а я вирішила не сперечатися. Тепер навіть радію цьому, тому що поки йду до автомобіля, відчуваю, як паморочиться в голові. Слава богу, встигаю, сідаю на сидіння і прикриваю очі.

— Ну як там? Що сказали?

— Поки нічого. Їсти овочі та фрукти. Й аналізи здала.

— Почуваєшся як?

— Хріново, — відповідаю без церемоній. — Нудить і в голові паморочиться. Але це тому що хочу їсти.

— На ось, — Оля простягає мені пляшечку з чимось зеленим.

— Що ти так дивишся? Не отруїти ж я тебе вирішила. Це смузі. Я його під час вагітності пила, коли нудило. Це допомогло мені протягнути перший триместр. Думаю, тобі повинно теж зайти.

Я киваю. Сил чинити опір немає, та й Оля має рацію. Якщо їй під час вагітності допомагало, то й мені з моєю виснаженістю й нервозністю теж має. Я відкорковую пляшку, принюхуюся. Блювотного рефлексу немає, тому вирішую спробувати. Сама не помічаю, як спустошую пляшечку до кінця. Хвилин за п’ять в голові вже не паморочиться. Мені стає значно легше, та й на подив не нудить.

— А що тут? — запитую в Олі.

— Авокадо, огірок, ківі, лимонний сік… шпинат, якщо не помиляюся. Дуже корисна штука.

— Дякую. Мені легше, але головне — не хочеться повернути з’їдене назад.

***

— Як почуваєшся? — стурбовано запитує Оля за два дні.

— Краще, — нітрохи не брешу.

За ці два дні я навіть примудрилася набрати цілий кілограм. Просто помітила, що щоки стали більшими, та й рум’янець на них з’явився. Зважилася, а там — плюс один. Зраділа.

— Я рада. Снідаєш, як і раніше, моїм смузі?

— Звісно. Без нього я б не вижила.

Я знову не брешу. Вранці мій шлунок сприймає тільки смузі, приготовлене за рецептом Олі. В обід я можу змиритися з фруктами, а до вечора починаю їсти все, що потрапить на очі. Відриваюся за минулі тижні недоїдання.

З фізичного боку мені значно легше. В голові прояснилося, мозок не відчуває постійного стресу через голодування, та й енергії додалося. Про моральний і емоційний бік говорити не хочу, але до психолога вже записалася. Не впевнена, що зможу розповісти хоч щось, але починати потрібно.

— Слухай, у нас тут днями невеличке свято намічається. Чисто для своїх. Не хочеш сходити? — запитує Оля.

— Можна, — погоджуюся. Час виходити з дому й починати жити, я й так провела місяць у панцирі, не вибираючись на вулицю.

— Чудово. Завтра за вбранням тоді поїдемо, білизною, прикрасами.

Оля радіє, як дитина, а ще обіймає мене за плечі, не соромлячись проявляти свої почуття. Тільки зараз раптом усвідомлюється, якою егоїсткою я була стосовно подруги. Вона так заради мене старалася, доглядала, та й утримувала, тому що грошей у мене із собою не було, а я… Я навіть не могла їй подякувати. Дивилася вовком і жаліла себе. Неправильно чинила, загалом.

Від зізнання, якою дурепою я була, мене відвертає трель дверного дзвінка.

— Я відчиню, — відхилившись, каже Оля.

За хвилину вона повертається з паперами в руках, дивиться на них здивовано, а потім передає мені. Кілька секунд мені потрібно, щоб зрозуміти, що це результати моїх аналізів. Помітно сильний брак вітамінів, але воно й не дивно за такого способу життя.

— Здається, ти вагітна, — каже Оля, простягаючи мені останній аркуш.

Там аналіз рівня ХГЛ. Поняття не маю, навіщо лікар призначив його, але цифри вражають. Вони набагато, набагато вищі від тих, які вважаються нормою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍