Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Жанна кивнула.

— Чи все добре, месьє? Так, у неї все добре. Ви маєте розуміти, що ваш вчинок приніс багато страждань її чоловікові й особливо його дітям. Був великий скандал. Звичайно, я не знімаю відповідальності і з Ізабель також. Більше того, її життя тепер понівечене, бо люди звинувачують її у тому, що сталося. Щодо вас, то у цьому місті знайдеться чимало людей, які з радістю б застрелили вас за вчинене.

— Я розумію. Я ніколи не сприймав усе легко, це завжди було важливим для нас обох. Ви розумієте природу подружнього життя Ізабель та Азера? Вона розповідала про це?

— Ізабель розповідала мені про все, месьє. Я її єдиний друг і єдина людина, якій вона довіряє. Вона вилила на мене усі пристрасті та подробиці, які б нормальна людина розділила з різними людьми — сестрами, подругами, рідними. Я все знаю.

— Добре. Та я не стверджую, що її нещасливе життя з ним якось виправдовує Ізабель чи мене, але...

— Я нікого не звинувачую. У мене своя думка так само, як у вас, — своя. Ізабель довірилася мені, і у мене немає іншого вибору, крім як виправдати її довіру. Я в усьому була їй вірною. І я не можу відступитися чи послабити свою вірність.

Стівенові сподобалися її слова.

— Так і є, — сказав він. — Вірність не може бути частковою, тільки повною. Можу вас запевнити: я є і завжди був вірний тільки щастю Ізабель. Не своєму і не щастю когось іншого. Ви маєте мені довіряти.

— Я не настільки добре вас знаю, щоби довіряти. Мені відомо про вас тільки те, що розповіла сестра і що я побачила сама, — і це спонукає повірити. Але є багато речей, які краще залишити незакінченими і про які краще не говорити. Думаю, зараз нам краще попрощатися.

Стівен на мить утримав її руку, щоб вона не пішла відразу.

— Тільки скажіть мені, чому ви живете в Ам’єні?

Жанна пильно подивилася на нього та зрештою мовила:

— Я приїхала доглядати Ізабель.

— Ізабель живе тут? Зараз — вона тут? І що означає «доглядати»? Вона хвора?

— Я не хочу розповідати вам забагато. Але й обманювати не хочу.

— Вже запізно, — сказав Стівен. Він чув, як його власний голос луною звучить на площі. Він ковтнув та спробував говорити тихше. — Скажіть, вона в Ам’єні? Вона нездорова? Що сталося?

— Добре, я скажу. Але зараз ви пообіцяєте, що дозволите мені піти, коли завершу. Я розповім вам усе, що ви маєте знати, і піду додому. Не робіть ніяких спроб мене переслідувати чи якось інакше зв’язатися зі мною. Ви розумієте?

— Добре, я згоден.

Жанна повільно почала розповідати, наче відміряючи потрібний рівень правди, яку можна було сказати.

— Ізабель повернулась до Руана, у батьківський дім. Це я запропонувала. Вони не дуже були раді її прийняти, але я наполягала. За кілька місяців після цього наш батько домовився з Азером, що вона повернеться до нього. Ні, слухайте. Дайте мені розповісти. У неї не було вибору, насправді. Мій батько так чи інакше вигнав би її з дому. Азер обіцяв почати усе спочатку і прийняти її назад так, наче нічого не сталося. Грегуар, його син, благав її. Я думаю, що саме він переконав Ізабель. Вона повернулася до нього, у його старий будинок. Були й інші причини, про які я не можу вам сказати. У перший рік війни місто зайняли німці — ви, мабуть, знаєте. Багато чоловіків забрали — у тому числі й Азера. Потім... ішов час, багато чого сталося, Ізабель лишалася тут. У будинок на бульварі Гангу влучив снаряд, і задню частину зруйновано. Нікого не поранило, але Ізабель вирішила переїхати у квартиру на вулиці Комартен. Лізетта вже була заміжня, а Грегуар — достатньо дорослим, аби залишити школу. Наступного року він іде в армію. І ось минулого листопада, під час шаленого обстрілу, в будинок на вулиці Комартен влучило. Ізабель травмована, але їй пощастило. На тій вулиці тоді загинуло двоє людей. Коли вона лежала у шпиталі, вона написала мені та попросила, чи не могла б я її доглянути. Тоді я й приїхала з Руана. Вона зараз вже не у шпиталі — вона доволі швидко одужала, хоча вже ніколи не буде... в нормі. Я залишуся тут ще на кілька тижнів.

— Зрозуміло, — схожість сестер викликала у Стівена настільки сильне почуття присутності Ізабель, наче вона сиділа прямо тут, на лавці між ними. Тим не менш очевидно, що Жанна щось приховала. І, мабуть, більшу частину. — Я хочу побачити її.

Його власні слова здивували його. Жодного разу, коли він сидів у грязюці та бруді, він не мав такого бажання, щоби вона стала чимось реальнішим за неясні спогади, які й так нечасто до нього приходили. Він ніколи не хотів побачити її шкіру, тіло, волосся. Щось із розказаного Жанною змінило його байдужість. Можливо, тривога за її добробут спонукала його переконатися на власні очі, а не довіритися спогадам та розповідям Жанни.

Вона похитала головою.

— Ні, це неможливо. Тільки не після усього, що сталося.

— Будь ласка.

Голос Жанни став ніжним.

— Я подумаю. А ви подумайте про весь той розбрат та біль, який спричинили. Було би божевіллям повертатися зараз та знову піднімати ті