Себастьян Фолкс - Пташиний спів

його божевільне обличчя та, ніби захищаючись, з деякою тривогою, повернула голову трохи вбік. Вона на мить зловила його погляд, але одразу відвела очі — Стівен же наче прикипів до неї поглядом.

Збентежена, вона поспішила до дверей маленькими швидкими кроками, стукаючи підборами об дерев’яну підлогу. Стівен, з обвислою щелепою, відсунув свій стілець та, хитаючись, пішов за нею, ігноруючи бармена, який волав, що Стівен не заплатив.

Стівен біг брукованою вулицею, аж поки не наздогнав її.

— Вибачте...

— Месьє, прошу вас, залишіть мене у спокої, або я викличу поліцію.

— Ні, прошу, послухайте, я знаю вас. Я не хочу завдати вам шкоди, обіцяю.

Нехотячи жінка зупинилася та з цікавістю подивилася на Стівена. У відповідь на його «Ваше ім’я... вибачте, може, це смішно, якщо я помиляюся, але... ви — Жанна?» — вона неохоче кивнула.

— І ваше дівоче прізвище Формантьє?

Вона знову мовчки хитнула головою. Жестами вона чимось нагадувала свою сестру Ізабель.

Стівен запитав:

— Ви знаєте, хто я?

Вона підняла очі та зустріла його погляд. На обличчі у неї була покірна втома.

— Так, думаю, що знаю.

— Ви не заперечуєте, що я вас зупинив?

Вона не відповіла. В цей момент їх наздогнав бармен, тримаючи у руках каску Стівена. Той подякував та заплатив йому.

Вони знову залишилися наодинці, і Стівен запитав:

— Ми могли б де-небудь поговорили? Я б хотів про дещо вас розпитати.

— Добре. Ходіть за мною.

Стівен пішов слідом. Насправді він нічого не хотів запитати і нічого не хотів знати. В ту мить, коли він побачив її обличчя та збагнув, хто вона, перед ним постав вибір: проігнорувати або ж визнати, що він знає її. Часу на роздуми не було, і він обрав другий варіант, не замислюючись над можливими наслідками.

Жанна привела його на площу Отель-де-Віль та присіла на лавку. Стівен нерішуче стояв перед нею.

— Ми не можемо тут розмовляти. Тобто, я маю на увазі, чи могли б ми поговорити де-небудь у приміщенні?

Жанна похитала головою.

— Я не хочу, щоб нас бачили у барі удвох.

— Може, тоді у вас вдома? Чи могли б...

— Ні, я не можу вас запросити. Про що ви хотіли запитати?

Стівен глибоко вдихнув. Хмарки пари у повітрі, які він видихав, були схожі на недовговічні фігурки під світлом газового ліхтаря. Він запахнув шинель.

— Мабуть, я маю розповісти вам, що сталося, — почав він.

Він бачив недовіру Жанни, і він подумав, що зможе заспокоїти її, показавши відсутність намірів завдати шкоди ані їй, ані Ізабель. Він коротко розповів про їхнє з Ізабель життя удвох, хоча Жанна, напевно, вже чула цю історію. Якщо його розповідь підтвердить те, що вона вже знала, то це тільки доведе, що йому можна вірити. Жанна слухала його, час від часу стримано киваючи.

Поки Стівен розповідав, йому стало зрозуміло, що саме він хотів дізнатися, — простота цього вразила його самого. Він хотів дізнатися, чи Ізабель і досі його любить. Дивлячись в очі її старшої сестри, він бачив достатньо від Ізабель, аби знову відчути її присутність. З відчуттям її повернулася цікавість.

— Потім я повернувся до Франції — і відтоді увесь час була лише війна. Нас не дуже часто перекидали кудись — тільки на кілька миль вгору чи вниз лінією фронту. Так і минали роки. Можливо, колись це закінчиться, — трохи нескладно закінчив він свою розповідь. Він не став розповідати Жанні подробиці життя на бойовищі — мабуть, вона і сама знає ці речі від друзів та рідних. Крім того, він не хотів, щоб у неї склалося враження, наче він прагне співчуття, — адже мільйони людей пережили те ж, що і він.

— А ви? Ви зараз живете в Ам’єні?

Жанна кивнула. Вона опустила шарф на плечі, і він побачив великі карі очі та майже прозору білу шкіру. Риси її обличчя були простіші та рішучіші, ніж у сестри, — без відтінків суперечливості та емоційності. Тим не менш вона водночас виглядала ніжною та сильною. Голос Жанни звучав низько та м’яко.

— Я жила тут деякий час. Я приїхала, щоб... Я приїхала, коли мене покликали сюди. Минулого листопада.

— Ви одружена?

— Ні.

— І ви живете одна?

— Ні. Я живу... з друзями.

Важко було зрозуміти, чи така скритність була їй властива, чи вона намагалася щось приховати. Очевидячки, розповідь Стівена її зовсім не заспокоїла. З півночі на площу увірвався порив вітру, і Стівен здригнувся від холоду. Жанна щільніше закуталася у шаль. Треба говорити відвертіше.

— Я хочу знати про Ізабель. Я хочу знати, чи все у неї добре і чи вона щаслива. Я не хочу нічого ускладнювати. Я розумію, що ви, певно, не кращої думки про мене після того, як я зруйнував її подружнє життя, але як би вона не жила зараз — я не маю жодного наміру втручатися. Після цих шести років я лише хочу