Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

сліпий. А от Лайза, вона дужа, до того ж недолюблювала сестру. Я думав, якщо вона і зробила це, то, найімовірніше, випадково, як тоді, коли намагалася вдарити тебе ломом, — Джейк узяв до рук інструмент. — Пам’ятаєш?

— Ще б пак! Однак, може, це трапилося і не випадково.

— Я і про це думав, — він опустив голову.

— Чому ж ти мовчав?

— У неї нічого немає, Френку. Це місце і брат. Можливо, вона думала, що Аріель забере в неї це. Якщо про це дізнаються, її посадять.

— Але її повинні посадити за ґрати.

— Бачиш? Я знав, що, коли розповім, ти лютуватимеш.

— Джейку, вона ж не просто накоїла дурниць. Вона вбила Аріель.

— Але в’язниця не поверне нам Аріель.

— Вона мусить заплатити за те, що вчинила.

— Чому?

— Як це чому?

— Подивися навколо. Вона ніколи не полишає двір, окрім тих нечастих прогулянок до річки. Ніхто, крім мене, не приходить до неї. Хіба це не в’язниця?

— Але ж вона може завдати шкоди комусь іще. Про це ти не думав?

Джейк поклав лом на траву, відповіді не було.

Я підвівся. Злий, як чорт, та моєму подиву не було меж. Джейк знову бачив те, чого всі ми не помічали; жахлива правда, яку він нікому не розповідав. Навіть розлючений, я розумів, який то був тягар.

— Ти говорив зі Лайзою?

— Ні. Сімдесят раз по сім, Френку.

— Що?

— Сімдесят раз по сім — так нам слід прощати, — Джейк підвів очі до сонця.

— Справа не в прощенні, Джейку.

— А в чому?

— У законі.

Я почув, як клацнули задні двері. Лайза вийшла з тацею, де стояли три баночки «Коли» й тарілочка з печивом.

— Закон, — брат не відводив від мене погляду. — Така твоя думка?

Лайза спускалася сходами й ішла через подвір’я до нас.

— Френку, — Джейк благав.

— Воррен Редстоун.

— Тобто? — Джейк спантеличено зиркнув на мене.

— Шериф і досі його шукає. Що як вони його знайдуть, він почне тікати, а його підстрелять? Ти зможеш із цим жити?

Він уважно обміркував мої слова, плечі поникли. Розгромлений, він захитав головою. Я жив протягом кількох тижнів із думкою, що відпустив убивцю Аріель. Хоча тато допоміг мені зрозуміти, як жити далі з цим тягарем, він усе одно мене мучив. Блукаючи того дня подвір’ям старої ферми, я нарешті його позбувся. Воррен Редстоун не вбивця. Він і пальцем не зачепив би нашої сім’ї. І все, що я міг зробити тієї миті, — визволити його.

Тримав у долонях прикраси, а коли Лайза наблизилася і помітила це, з її погляду я зрозумів, що вони їй знайомі. Вона одразу всміхнулася.

— Шо тс?

— Ти знаєш, що це, — відповів їй.

Вона все ще всміхалася і хитала головою.

— Ти вбила Аріель.

— Ні, — вона насупила брови і застогнала.

— Френку, що ти збираєшся робити? — запитав Джейк.

— Я мушу про це розповісти, — я дивився в Лайзині очі і промовляв, аби вона могла прочитати по моїх губах. — І почну я з містера Брендта.

Джейк зостався сидіти на траві, а я пройшов повз Лайзу, яка і досі тримала в руках тацю. Устиг зробити лише кілька кроків, коли почув, як пляшечки й таця задзвеніли об землю.

— Лайзо, ні! — пронизливо горланив брат.

Я повернувся і побачив, що вона вхопила лом і націлилася на мене. Лайза верещала, як поранене чудовисько. Вона замахнулася залізякою над моєю головою. Я ухилився і впав на землю, перевернувся і намагався підвестися на ноги. Вона знову наблизилася із ломом у руці. Щиколотка страшенно боліла через вивих: мені лишалося тільки відповзти по траві. Я підняв руку, аби хоч якось захистити себе від удару, якого от-от мені мали завдати.

Джейк стрибнув на неї, схопив за руку і спробував стримати. Лайза кричала, як навіжена, і намагалася його скинути, а потім ударила вільною рукою.

— Що відбувається? — кричав Еміль з ґанку.