Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

що це не через злість: якісь дивні хвилі відштовхують його від Еміля. Мені спало на думку, що Джейк про щось здогадується. Сім’я Брендтів завжди видавалася мені островом, відокремленим від решти світу. Той острів відштовхував від себе, там не було любові та прагнення до простих людських взаємин, які б їх об’єднували чи зближували з рештою світу. Їхній сім’ї бракувало основи, тому вони і розпадалися. Моя сім’я потроху одужувала, знову відродилася її цілісність. Я продовжував молитися за Брендтів.

За день до нашого від’їзду з Нью-Бремена Джейк спитав, чи не міг би я допомогти Лайзі з городом. Вона хотіла викласти навколо однієї з клумб невеличку огорожу з каміння, яке потроху зносила з грядок. Брат пояснив, що втрьох зробити це буде простіше, особливо з великими каменюками. Мені дуже кортіло повернутися до ферми Брендтів, тому я погодився попрацювати.

Приїхали по обіді, з великої кам’яної гори за сарайчиком Лайза накладала невеликі камінці на тачку. Клумба розташовувалася посередині подвір’я, між тінями двох великих черемх. Озерце з квітів було круглої форми, посередині — ванночка для птахів. Джейк пояснив, що Лайза хотіла з невеличкого каміння викласти низеньку стіну навколо квітів, а великі каменюки порозкладати між рослинами, створивши щось на кшталт обрамленого геометричним кругом хаосу.

На ній була жовта сорочка без рукавів, широкі штани та легкі мокасини, на руках — брудні рукавиці. Ми зайшли до них крізь хвіртку, що вела до річки. Юна Брендт так захопилася роботою, що навіть не помітила нашої появи. Коли Джейк підійшов ближче, вона заляскала в долоні, як дитина, що радіє новій іграшці. Лайза щось показала братові жестом, він відповів їй тим самим, а потім додав:

— Френк також прийшов, — брат вказав на мене.

Моя поява не викликала таких сильних емоцій, як Джейкова, проте теж була їй приємна.

— Дяку, Френг.

Узялися до роботи. Найтяжчим було перевезти камені з гірки на подвір’я, дорога забирала приблизно тридцять метрів. Ця робота дісталася Джейкові й мені, будувати почала Лайза. Ми наповнювали тачку лише до половини — більше потягти не могли, потім сунули її між тінями черемх і викладали невеликими насипами на подвір’ї. Юна Брендт обережно приклеювала один камінчик до іншого за допомогою вапна, що стояло поруч у відрі.

Працювали довгенько, під кінець роботи я почув мелодію Рахманінова: вона лилася з вікон будинку. Мабуть, грала платівка чи запис на програвачеві. Ще трохи — і стіну було завершено. Ми з Джейком спітніли, як двійко волів. Лайза відклала вбік кельму, зняла рукавиці і запитала:

— Хоч випит?

— Так, — вигукнули ми одночасно.

Вона всміхнулася і зрозумілим жестом пояснила щось Джейкові.

— Вона хоче, щоб ми принесли лом з халупчини. Нам він знадобиться, аби підняти великі каменюки, бо вона хоче покласти їх між квітами.

— Я сходжу, — запропонував я братові.

Двері у хлів були відчинені, і я зайшов. Сонце світило в спину. Пахло вогкою землею, трохи технікою і машинним мастилом. У цьому невеличкому приміщенні в Лайзи був ідеальний порядок. Глиняні горщики та ґрунт стояли один біля одного коло дальньої стіни. Інструменти для городніх робіт: граблі, сапа, великі ножиці, лопата, заступ, кельми — все охайно висіло на гачках та гвіздочках посередині стіни по чотири в два ряди. Праворуч було невеличке робоче місце, над ним — дошка з ручними інструментами: молотком, відкрутками, ножівкою, ключами, зубилом. Поруч стояла невеличка світло-жовта шафа, прикрашена розмальованими квітами.

Великий лом стояв у кутку поряд із меншим. Той лом я пам’ятав ще й досі. На початку літа я випадково торкнувся до Лайзи, перетворивши її на страховисько, яке точно мене вбило б, якби я не ухилився. Я нагнувся по інструмент і подряпав об один із його гострих кінців палець. Рана наче й не глибока, однак кров залила всю мою руку. Я відніс Джейкові лом і показав рану.

— Лайза тримає аптечку в одній із шухлядок у комірчині. Я не знаю, в якій саме, — пояснив брат.

Я повернувся до шафи і почав відкривати шухляди. Там були здебільшого гвіздки, гвинтики та шайби. Та, коли я відкрив середню, щось привернуло мою увагу. Серед гайок і болтів лежав годинник Аріель та її прикраса з перлиною.

Джейк потягувався в траві. Я підійшов ближче, брат поглянув на вираз мого обличчя і спитав:

— Що трапилося?

Я простягнув до нього брудні від крові й бруду долоні. Джейк подивився на те, що я тримав у руках: маленькі дорогоцінності, зниклі разом з Аріель. У його очах, зведених на мене, я побачив вираз, який змусив мене похолонути.

— Ти знав.

— Ні. Я не був упевнений.

Він подивився на будинок Еміля Брендта. Його господар гойдався в кріслі, як метроном, що рахує час разом із Рахманіновим. Я наблизився, нахилився до нього:

— Розкажи мені.

— Я не знав.

— Ти казав, що не знав напевно.

— Я думав… — він затнувся. Я боявся, що він знову почне заїкатися, проте минуло кілька секунд, поки він зібрався з думками і продовжив. — Коли ти сказав мені, що містер Брендт занапастив Аріель, я почав про це думати. І мені спало на думку, а якщо це не він…

— Чому не він?

— Господи, Френку, він же