Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

самим начальством Бугогардівської паланки, оскільки давали і йому певний зиск. Зрозуміло, що потім паланка категорично відмежовувалася від спійманих добичників-невдах, заявляючи, як, наприклад, на прикордонній комісії 1751 р., що:

…в претенсии полской не єсть причиною, ибо в Запорожском Войскђ Низовом биваєт по своєй охотђ и разних нацей, а потом возвращаются паки в свои отечества и тамо или индђ гдђ от них либо какіє послђдовали злиє поступки, то оноє Войску Запорожскому Низовому почитать не єсть прилично і ненадежно.

Традиційність степового добичництва диктувала не менш традиційну, тобто козацьку, структуру гайдамацьких ватаг. На відміну від опришківських побратимських колективів, пов'язаних взаємною клятвою, останні – це суто військові формування (часто чималі – до 300–500 осіб), на чолі яких, окрім виборного отамана, нерідко стоїть ще й осавул, а до головного запорозького ядра, за принципом творення найманських затяжних рот, долучаються затяжні козаки і мужики. Траплялося, що гайдамацькі загони ходили з власною корогвою, з'єднаними пішими й кінними лавами. Як дисциплінована збройна група, вони, за свідченням тогочасних джерел, пильно дбали, аби вивезти за собою убитих і поранених, транспортуючи їх при відступі на возах, а далі влаштовуючи полеглим почесний вояцький похорон. Ось як, наприклад, описується такий церемоніал у оперативних донесеннях 1750 р.:

…при котором де погребении было их, гайдамак, боле 100 человек и все при том чинили пальбу, а по погребении после пальбы заредили ружья свои с пулями…

В іншому повідомленні, опублікованому у газеті "Kurier Polski" під 1736 р., оповідається про повішення гайдамаків під Уманню:

Після відходу наших роз'їздів ці гайдамаки, заскочивши у ті ж місця, познімали трупи і під постріли над ними поховали.

У часи війни за польський престол, що розгорілася між Авґустом III та Станіславом Лєщинським у 1733–1734 рр., добичницькій гайдамаччині був уперше наданий політичний підтекст. Наприкінці 1733 р. російські війська, підтримуючи Авґуста, вступили на територію Правобережної України, звернувшись до місцевої людності з закликом про підтримку. Це було блискавично витлумачено як дозвіл бити панів, піднісши на поверхню хвилю гайдамацьких ватаг, сформованих як з козаків, так і з жовнірів, селян та різноманітного кримінального елементу. Серед них швидко виділився загін Верлана, колишнього сотника шаргородської надвірної міліції Любомирських, який оголосив себе гайдамацьким полковником і навіть узяв штурмом Жванець, Броди та Збараж (після перемоги Авґуста відступив у Молдову; його подальша доля невідома). Паралельно діяло ще кілька великих гайдамацьких загонів – запорожців Матвія Гриви і Медведя (обидва до 1736 р. чинили спустошливі наїзди на шляхетські садиби і навіть міста – Вінницю, Паволоч, Сквиру, Погребище, Крилів, Чигирин), а також колишнього сотника надвірної міліції князів Четвертинських Сави Чалого. Після 1735 р. Чалий утік на Січ, 1740 р. знову повернувся на польську службу, але вже наступного року був скараний на смерть за зраду однією з гайдамацьких ватаг.

З'єднаними зусиллями російських і польських влад спалах 1734–1735 рр. вдалося пригасити. За законами військового часу, полонених гайдамаків вішано на місці, часто – спеціально на російсько-польському кордоні на пострах іншим гультяям. Вже згадана газета "Kurier Polski" у січні 1737 р. писала:

Козаки, або гайдамаки снують на кордонах, ховаючись у пасіках та придніпровських лісах. Зазнавши кілька разів від нашого війська поразки, вони вже не насмілюються вриватися у нашу країну, а тому тутешні мешканці захищені від цього гультяйства…

Проте оптимізм виявився передчасним. Згадана газета впродовж того ж самого 1737 р. регулярно публікує звістки про те, що в околицях Летичева, Сміли, Білої Церкви, Крилова, Шаргорода, Немирова, Лисянки та Суботова раз по раз з'являються гайдамацькі ватаги, котрі вриваються, хапають, де що можуть схопити, і зникають, бо роз'їзди не можуть їх вистежити – вони як у землю провалюються. Ведучи неоголошену війну гультяйству, польські влади виловлювали й страчували ледве не кожного підозрілого запорожця, який лиш траплявся на очі. Своєрідний рекорд у цьому сумному "спорті" поставила уманська військова адміністрація, котра тільки впродовж 1737–1741 рр., як видно з реєстру канцелярії Коша Війська Запорозького, розпорядилася повісити 110 козаків. Через нечисленність регулярних військ (скорочена "Німим сеймом" армія Речі Посполитої на всю Правобережну Україну була в стані виставити не більше 4–5 тис. вояків) велику роль у боротьбі з гайдамаччиною почали відігравати загони надвірного козацтва, або так звана надвірна міліція, організована на козацький лад. Спираючись на неї, магнати вкотре забували стару приповідку, що козаком проти козака воювати – як вовком орати: і Верлан, і Сава Чалий, а невдовзі й Гонта починали зі служби в надвірних загонах.

Російський уряд, зі свого боку, грізно вимагав від січового начальства, аби гайдамаки на запорозькій території впредь приниманни не были, но вовся искореняемы без пощады. Російські команди, як і польські, ганялися за гайдамаками, втім – часто констатуючи в рапортах, що їх никак взять было немочно, навпаки – розбійники ще й погрожували, що команду выколят. У цілому ж, як констатував 1750 р. київський губернатор Михайло Леонтьєв у своєму рапорті до Санкт-Петербурґа, вышеописанные злодеи не толико не умаляютца, но от времяни до времяни умножаютца.

* * *

На зламі 1765–1766 рр. до гайдамацької проблеми долучився церковний конфлікт. Як уже згадувалось, у Придніпров'ї парафії були уніатськими, але декілька монастирів – православними. На заклик ігумена розташованого поблизу Чигирина Мотронинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського, котрий виконував функції намісника Переяславського єпархіального правління на Правобережжі, попи 150 парафій оголосили про своє навернення до православ'я з перепідпорядкуванням о. Мельхіседеку. Відповіддю уніатських церковних влад стали репресії над новосхизматиками, коли, зокрема, в липні 1766 р. за підозрою в шпигунстві був заарештований і Значко-Яворський. Скривджений православний клір відразу взяв під свій захист жаботинський сотник Харко, заявивши, як пише один з представників місцевого уніатського духівництва, що зміг би вчинити ще більше повстання epotiorem facere revolutionem, ніж покійний Хмельницький. Харко був схоплений і страчений як бунтівник (за іншими даними – убитий у Жаботині), і, як говориться у згаданій записці, жах (horror) охопив усі тутешні краї. Очевидно, жах – не найточніше слово, яким можна було б визначити глуху ворожість люду, що давно звик бачити шибениці, від чого не меншало гультяйське свавілля. Коротка передгрозова тиша, якій судилося вибухнути навесні 1768 р., запала від Черкас до Сміли.

Іскрою стали дії барських конфедератів. Керуючись гаслом оборони віри й вольності, вони силою зганяли людей до Канева, Чигирина та Сміли і примушували присягати на вірність конфедерації. Екзекуції впали і на голови новосхизматиків: їх погрожували вирізати дощенту. Як оповідає одна з тогочасних скарг, писана в Каневі, вони чинили по