Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

я заприсягся перед самим собою: бити ляхів, скільки стане сил та снаги. З того дня пройшло вже багато років, – дивлячись задумливим поглядом у темряву за відчиненим вікном, промовив Богун. – Усі ті роки лише підтвердили мою дитячу присягу. Я з вами, панове. З вами до останнього. Але що ж пан Хмельницький не знайшов часу відвідати мене або бодай відповісти на моє запрошення? Хотілося б і мені познайомитися з чигиринським сотником.

– Усьому свій час. Не тримай за душею образи на пана Богдана, хорунжий, – відповів густим низьким голосом Іван Гиря. – Не просто тепер жити йому.

– Копає стерво лядське, – підкинув Омелько, випускаючи носом цівку тютюнового диму.

– Копає, – підтвердив Кривоніс. – І про наш зговір, і під нього особисто. Коли помирав старий Конєцпольський, застерігав декого із сеймових комісарів: не та перед вами, пани комісари, людина, за яку видає себе. Багато лиха через нього зазнаєте. Стара лисиця дещо знала… Тепер, коли його син Олександр домігся посад чигиринського та корсунського старости і отримав від Володислава привілеї на Мліївський ключ, щеня спить і бачить, як би вижити Богдана з дідизни його.

– Та не так Олександр, як собака Чаплинський! – кинув мовчазний Іван Нечай, старший брат Данила і зять Хмельницького.

– Так, Чаплинський. Нещодавно таки отримав він привілей від Олександра на землі Хмельницького. Дочекався, доки господаря не було на хуторі, й наїхав, стерво поганське! Побив, пограбував. Тож не до бенкетів тепер нашому Хмелю, зрозумій, пане Іване.

– Я розумію.

– І скрутної години він цілком має підпору в нас, його спільниках і однодумцях. А наша турбота поки що – поширювати почату ним справу серед народу. Чим і будемо надалі займатися. Я радий, що ти тепер з нами, – Максим Кривоніс простягнув Іванові свою міцну долоню.

– Я радий бути з вами, – відповів Іван дружнім потиском руки. – А щоб мої слова не були лише словами, пропоную підняти по добрячому келиху старого меду і підійти ближче до справи, що її ваші милості мають на меті мені доручити.

– Що ж, – пригладив вуса Омелько, – козак, він на те й козак, щоб не відмовлятися від чарки, якщо запропоновано її від щирого серця. А справа твоя, друже мій, поки що підбирати вірних людей, накопичувати зброю, порох, припас. Та чекати до часу. Крім того, ти маєш знати про все, що коїться у Вороновиці, Кальнику, Вінниці, одне слово – в околицях. Грошима, коли потрібно, допоможемо, раду, як виникне необхідність, дамо. А поки що зв'язок з тобою будемо підтримувати через пана Данила. Чув, Нечаю?

– Так, – коротко відповів Нечай. Зараз у світлиці сидів зовсім не той гульвіса, до якого звик Богун за роки знайомства з ним. Перед Іваном постав інший Данило Нечай – рішучий, сильний, але разом з тим добре виважений і досвідчений старшина. – Кумів своїх до тебе пришлю, Івана, Петра та Михайла. Люди надійні, через них маємо зноситися… Та ти ж з ними вже зустрічався! Тож приймай їх хлібом-сіллю, у нашій справі мати під рукою надійних людей – то чи не головніше, аніж гостру шаблю.

– Дякую, брате! – хитнув головою Богун.

– Що ж, – першим підняв келиха Кривоніс. – За нашу чесну справу. Щоб все задумане вдалося, і жодне лядське стерво до часу не прознало, які хмари збираємо отут на їх голови.

– За батька Хмеля і лядську згубу! – загув Омелько.

– Щоб козацька правда й віра свята православна перемогли, а ми з вами гідно несли покладений на себе обов'язок. А коли настане для того час, поклали не шкодуючи власне життя на олтар служіння Україні, як це робили до нас сотні й сотні справжніх синів її, – дивлячись в обличчя товаришів прямим відкритим поглядом, мовив черкаський сотник Богдан Топига.

– Щоб Батьківщина пам'ятала наші імена, а якщо загинемо за неї, згадувала добрим словом. Бо з думкою єдиною про неї починаємо справу, яка дотепер не вдавалася жодному герою козацької нації, – раптом вимовив Іван і високо вгору підняв свій келих. Цієї миті все, що він відчував от уже багато років і чому хотів присвятити себе, набуло чітких, майже матеріальних обрисів. Його життя – це невтомна боротьба за кращу долю свого народу. За волю і незалежність спаплюженої протягом сотень років, тисячами хижих загарбників, приниженої чужоземцями великої держави Україна. Такій боротьбі він не вагаючись віддасть усе своє життя, до останку, до останньої миті. Так, йому й досі не було приводу соромитися за минулі роки буремної козацької молодості, але тепер його боротьба виходила на інший, досі незнаний рівень…

* * *

Свіжого і росяного літнього ранку серед порослого високою осокою поля на березі Південного Бугу, що за левадами хутора Богуна, стояли двоє козаків, двоє старовинних друзів, яких життя більше роз'єднувало, аніж зводило докупи, але жоден з них не зміг би, напевне, назвати ближчої йому людини, ніж його давній товариш, той, хто тепер стояв навпроти. Ближчої по-чоловічому, по-козацьки. То були Іван та Омелько.

– Ну от, знову дорога, справи… Ніби й не бачилися з тобою. Напевне, так і спливає життя, – із задумливою посмішкою мовив Омелько. – Останній раз, коли бачилися, ти був юнаком. Тепер справжній козак. Та що там козак, старшина! Одне слово – пан хорунжий! Радий я за тебе, Іване, від душі радий. І за те, що на хуторі батьківському та в сотні мудро пануєш, сірому не ображаєш, і за те, що до нас пристав. І за те, що красуню Ганну не впустив. Правду тобі скажу: страшенно ви з нею мене здивували. Ще коли в Барі були, усе бачив, що з тобою коїться. Та думав так, хлоп'яцтво… Ач, ні! Молодець, Богуне. Згода вам та любов. Тож маю надію скоро й на хрестини потрапити. їй-бо, заради такої нагоди п'ять сотень верст за п'ять діб покрию!

Іван, і собі посміхаючись, дивився на Омелька. Той самий Омелько, що його пам'ятав ще з дитинства. Лише чуб із сивиною та обличчя вкрилося зморшками і новими рубцями. Лише голос, зірваний у сотнях битв, послабшав, та очі дивилися з мудрістю людини, яка розміняла свій п'ятий десяток. Та той самий голос усе ще міг загриміти, немов травневий грім, очі жбурнути блискавки, а у кремезній постаті відчувалася сила, здатна ламати навпіл гартовану крицю.

– Ти не змінився, Омельку, – говорив йому Іван.

– А якого біса я мав би змінюватися?

Раптом Богун згадав їхню давню розмову.

– І жіноцтво, як і раніше, полюбляєш?

– А хіба що?

– Ну, – Іван знизав плечима, – колись на цьому самому місці ти мені говорив, що