Щепан Твардох - Морфій

шосе, біля мене сидів Ґеорґ Ріттер фон Налеч і сміявся як божевільний, а буґатті не була ні моя, ні його, найкраща автівка, яку я тільки бачив у житті. Але то не для наших польських доріг, у нас потрібні машини для бездоріжжя, де б то я на такому їздив у Польщі. Та й поза тим ніколи в житті мені б не вистачило на буґатті. Мені то нізащо. А матері? Не знаю. Може, так, а може, й ні. Не знаю, скільки грошей було в моєї матері. Але на буґатті вона б мені не дала, мати дуже ретельно визначала рівень життя, мого життя, за який вона готова була платити. Тому буґатті ні, жодних тобі буґатті. Ані альфа ромео, ані іспано-свіза, жодних люксових марок, не знаю, чи міг би бути кадиллак, кадиллак, мабуть, теж ні. Але я й так мав би купити нову автівку замість олімпії, уже щось поважніше, спершу мав бути той капітен, але потім я хотів б’юїк, модель 41-С, американський, але зібраний у нас, фаетон із чотирма дверима і повністю складаним дахом, рівним, не так, як в олімпії, обшивка, вочевидь, торпеда, на п’ять осіб, вигідний, сто двадцять дюймів відстані між колесами, просто-таки диво на колесах, блакитний, дивився на нього в каталозі Скварчевського на Кредитовій, моделі тридцять сьомого і восьмого дивився наживо, сто сім коней і навіть сигналізація напрямку повороту за допомогою оранжевої лампочки, вона тоді блимала, і то в стандартній комплектації. Може бути. Мати обіцяла, що дасть гроші, у вересні я мав його оплатити і за три тижні від сьогодні вже забрав би автівку, бо транспорт везли до Ґдині з Бостона, принаймні так мені казав, запевняв директор Паппадакіс зі своїм чудернацьким акцентом, пане, до середини листопада автомобіль уже буде в тебе в гаражі, а зараз він пливе через Атлантику! Говорив так, ніби був жидом, а він же був греком.

У мене мала бути поважна автівка. Зрештою, я вже був поважною людиною. Але й не якась звичайна автівка, фаетон, елегантний, графи могли б їздити в такому б’юїку з відкритим дахом і не соромитися. На літнє весілля, таке в англійському стилі, можна було б елегантно приїхати, я б сам його вів, бо так із фаетоном належить, то ніби купе, позаду Юрчик у гранатовому спенсері[167], поруч сиділа б Геля у світлій сукні, світло-блакитній, я в жакетці та смугастих штанях, сірий циліндр, жовті рукавички, кидаю ключі хлопцеві, щоби припаркував автівку, а ми йдемо, піднімаємо келишки з шампанським, так мало бути. Але не є.

Так обіцяв Паппадакіс, директор Столичного товариства торгівлі автомобілями на Кредитовій, 2. Той, що говорив як жид, хоча був греком. Та й вигляд мав як жид.

Чому я згадую Паппадакіса? Я Константи Віллеманн, і я люблю автівки, автівки подобаються мені більше, ніж коні.

Ich bin Baldur von Strachwitz, ich mag Frauen, für etwas kämpfen und töten, ich habe Angst vor Frauen, der Welt, vor den Menschen, ich habe Angst vor allem.[168]

Доїхали до Козениць, а в мене на грудях німецький орел. У Козеницях могли поїхати на Демблін, але їхалося добре, тому я не хотів зараз пакуватися на переправу через Віслу, тому ми звернули направо, на Радом, щоби по кількох кілометрах за містом знову рушити ліворуч, на Зволень.

Дорога відразу ж зіпсувалася, треба було сповільнитися, більше сорока за годину вже не виходило, тому ми їхали поволі. Зате погода покращилася, дах висох, і Дзідзя запропонувала його відкрити, бо навіть сонце почало трохи присвічувати, хоч уже й післяполуденне, тому я відкрив дах, і ми їхали вже з відкритим дахом, їхали сосновим лісом, і було чудово.

— Це остання неділя, не шкодуй її для мене, глянь приязно сьогодні на мене, — заспівала Дзідзя, засміялась і відразу замовкла.

За лісом довелося скинути швидкість: залізнична лінія з Радома до Берестя, переїзд був розбомблений, колії погнуті, але ми таки змогли проїхати, тож їхали далі, наразі полями, а за Пониквою дорога знову була рівна, тому знову їхали швидше, аж нарешті в’їхали до Зволеня, так і не зачиняючи дах.

Було по четвертій, сонце заходило над шосе, що вело на Радом. У передмістях, якщо їх можна так назвати, дерев’яні халупи під стріхами, біда і бруд, і я хотів би померти, якби тут народився, поляк чи жид, Константи чи Бальдур. Далі кілька дрібних кам’яничок, але вони всі випалені, голі стіни, чорні пні дахових крокв, самотні комини посеред мурів, як донжони спустошених фортець. Не поїхали на Радом, а повернули ліворуч, на ринок.

Дзідзя пригнічено придивлялась до всього.

А я насичувалася недавнім пожарищем, у якому ще відчувала вже затихлу музику виття обпечених і людського смороду розірваних тіл, але тебе це вже не обходить, Константи, ти вже мене не слухаєш, і мої пристрасті вже не зворушують твоє серце.

— Нащо його розбомбили? — запитала Дзідзя.

Нащо, нащо бомбити загівняне жидівське містечко на кордоні Мазовії та Малопольщі, нащо бомбити загівняні будиночки, кам’янички з гівняної цегли, розмальовані гівном у гівняні кольори, нащо — думав я, і що мені було відповідати Дзідзі?

Стій, Константи, нащо, ти ж знаєш, ти ж пам’ятаєш, подумай.

— Якщо я добре пам’ятаю, то тут були штаби операційних груп армії «Прусси». Той скурвий син Домб-Бернацький тут керував, організували переправу. Тут купа військ була, так що ми мусили бомбардувати, — сказав, здивований, що це знаю.

Знає. Він знає. Константи Віллеманн знає.

— Ну так, ви мусили, — засміялася Дзідзя безтурботно, як можуть сміятися тільки жінки.

Одноповерхові жидівські будиночки навколо великого довгастого ринку, спалені, закіптюжені стіни, у вінках навіть сліди фрамуг, жидки снують ринком без жодної мети і сенсу, важко між ними вгледіти поляка, німців і взагалі не видно. Валяється сміття, скирти якогось реманенту, зламані вози, дишла стирчать на всі боки, уламки коліс, реміння збруї і розвалена вантажівка зі спаленою, також закіптюженою начорно кабіною, цивільна, мабуть, із реквізованих військовими.

Я пам’ятаю це містечко, кілька разів тут проїздив у минулому житті, Константи Віллеманн проїздив. Обідав з Яцком на ринку, ми їхали до Львова, тут зробили собі привал. Бівуак. Два чи три роки тому. Не було спалених возів, ані вантажівки, жидки тоді виглядали геть інакше, не снували собі, кожен кудись біг і крутився в жидівському поспіху. А зараз я роззираюся і не можу згадати, у якій із руїн був заїзд, не пам’ятаю, годі впізнати.

— Розімнемо кості? — запитала Дзідзя, широко всміхаючись.

Тож ми вийшли, стали перед автівкою,