Щепан Твардох - Морфій

я глянув на зібраних на ринку людей і знову потягнувся до авта, взяв пістолет-кулемет.

І відразу про це пожалкував. Бо що то я за тхір, беру автомат, тому що боюся, чи як? Та то ж просто містечкові жиди, купа їх пейсатих, у смердючих халатах, а я боюся, тягнуся до автомата, але ж ці жидки тут — то ніякі не маккавеї.

Жиди з цікавістю придивлялися, кілька крадькома зійшли з дороги. Один відважно рушив у моєму напрямку. У розквіті сил, чорна борода густа, ніби з повсті, пейсів немає, картуз із дашком.

— Sehr geehrter Herr Offizier…[169] — озвався гарною, чистою німецькою, знімаючи картуза. Але не зминав його руками, просто тримав.

— Я розмовляю польською. — Чому я так відповів, гарною, чистою польською, чи гарна і чиста моя польська?

— Ах, — сторопів жид.

— У чому річ? — запитав я, а Дзідзя біля мене всміхалася, як королева.

— Та бачте, пане офіцере… — відповів гарною, чистою польською. — Бачте, нам наказали сьогодні тут зібратися, на ринку, для наведення порядку, усім жидам зі Зволеня наказали в оголошеннях. І ми тут зібралися, усі жиди зі Зволеня, а тут нікого. Та й не знаємо, що робити. Й інструментів ніяких не маємо, бо написано було, що не треба інструментів. Але ж ви сюди не для того приїхали, здається, правда? Бо ж пана офіцера для простого контролю жидів не посилали би, правда?

Я терпляче слухав. Дзідзя всміхалася, як королева. Я терпляче слухав, а потім відповів:

— Ні, ніхто мене сюди не присилав пильнувати жидів. Почекайте, хтось приїде.

— Та звісно, пане офіцере. До побачення. Бажаю панові гарного дня.

— До побачення, пане, — відповів я і мало не припідняв кашкета, ніби то був капелюх.

Жид уклонився, відвернувся і пішов геть.

— Я хочу до костелу, — сказала Дзідзя.

— То ходімо, — знизав плечима я. Вежа костелу виднілася поза руїнами, ми вийшли на спалену вуличку, але я негайно повернувся. Бо ж автомобіль треба замкнути, тому я повернувся, дістав ключик із кишені та замкнув.

Жиди так дивилися на мене, ніби я здурів.

Бо ти здурів, Костоньку, почуй мене нарешті, серцем почуй, якщо вухом не можеш, але почуй, ти здурів, Костику, бо, замикаючи ту машину, показуєш власне боягузтво і слабкість, бо це свідчить про те, що хтось міг би наважитись обікрасти тебе. Замикаючи шевроле, ти в принципі припускаєш, що його можуть викрасти.

«Meszugene»[170], — думають жиди. Здурів той німець, що говорить польською, дивний той німець, що говорить польською.

Дзідзя здивовано дивиться на тебе. Погірдливо? Ні. Поблажливо? Ні.

На мене. Ні. На Бальдура? Ні. Дзідзя дивиться на Константи дивно, поблажливо, бо вона в тому мундирі бачить Константи, а не мене, Бальдура фон Штрахвіца, вона не знає, що то я, Бальдур.

Dass ich es bin, Baldur, Baldur von Strachwitz.

— Нащо ми йдемо в костел? — запитав я.

— Бо ж сьогодні неділя, — сміючись, відповіла Дзідзя, а я не знав, чи то вона так кепкує, чи для неї справді важить те, що сьогодні неділя, не знаю, не знаю. Хто не знає?

Костел готичний. Збоку прибудовано квадратну ренесансну каплицю, як у вавельській катедрі. Але мені то до сраки.

— Ти не ходиш до костелу, Константи? — запитала.

— Я не охрещений, — відповів я.

Але ж Бальдур фон Штрахвіц охрещений, я охрещений, вочевидь, бо ж святий Яцек Одровонж, католицька шляхта. Войслав зі Страховиць також був охрещений, уже лицар, не слов’янський вой, тож паросток гілки Войслава, Бальдур фон Штрахвіц, мусить бути охрещений, навіть чорна кабаняча голова на нашому гербі — й та охрещена.

І Катажина Віллеманн теж охрещена, і тільки він, бідолаха, Костик-бідолаха, не охрещений, бо Вірлиця ненавиділа священиків і Бальдурові заборонила хрестити сина, а я любив тільки її, вона була моїм світом, і якщо вона ненавидить священиків, то я їх теж ненавидів і не охрестив свого єдиного сина, коли вона мені заборонила, то було тридцять років тому, а я був такий молодий і мав лице, знову маю лице, маю лице мого сина, котрого я не охрестив.

— Мабуть, нелегко було?.. — замислено і сумовито запитала Дзідзя.

— Я завжди казав, що ми євангелісти, так мене матінка навчила, але до церкви ми також не ходили, тому я брехав, що ми євангелісти, що мене охрестили в церкві в Катовицях, але то була неправда, — витиснув із себе.

Дзідзя взяла мене під руку.

— Я б хотіла послухати месу.

Я глянув на годинник, як ідіот, ніби не знав, котра година, ніби не впевнений був, нащо глянув на годинник, чи не знаю, котра година, таж я знаю.

— Ого, то вже по четвертій, — здивувався я.

— Але я з тобою. Ти міг би попросити священика?..

— А вони так можуть — дві меси за день відправити?

— Гадки не маю, — всміхнулася Дзідзя. — Церква мене ніколи не цікавила.

— А зараз хочеш послухати месу?

— Власне, так.

Таж тут їй не в месі справа, розумієш, Константи?

Знаю, що для неї не в месі справа, знаю, що вона хоче глянути на мене, коли я чинитиму насильство. Я міг би їй відмовити, але й сам хотів щось побачити в цій ситуації, тому стукаю в двері цегляної, тинькованої та не зачепленої бомбами плебанії.

І я наполегливо застукав, застукав сильно і кричав, бо мені здавалося, що так буде правдоподібно, я кричав:

— Aufmachen! Schnell![171]

Відчинив священик, радше вікарій, бо молодий, бідний і худий, в окулярах, одне скельце тріснуте, а дротяні оправи погнуті.

— Ja, worum geht es?[172] — запитав священик. Його німецька була дуже польська, але то була німецька.

— Пані хоче послухати месу, — відповідаю.

Я дивлюся на нього, очікувально дивлюся йому в лице, маю мундир із німецьким орлом на грудях, маю кобуру на поясі та офіцерські лички на комірі, еполети й шапку.

Він був заскочений тим, що я відповів польською, тому якусь хвилю ніби зважував, що його робити. Якби я зажадав меси німецькою, йому не довелося б вагатися, відразу все пішло б, та й по всьому, а так замість лише боятися мене ще замислюється, чому я говорю польською, тому я тільки поглиблюю нерозуміння, знову нерозуміння, суцільне нерозуміння.

З-за худого вікарія з’явився пробощ. Через контраст і стереотип я сподівався побачити товстого пробоща, але цей був радше дрібний, тому обов’язковий між вікарієм та пробощем контраст вичерпувався віссю ординат.

— У чому річ? — запитав