Щепан Твардох - Морфій

асфальтове шосе на Радом, шосе номер тринадцять на Ґруєць і Радом, але я не по шосе номер тринадцять, а бічними дорогами, від Варки далі на Козениці, щоби переправитися десь у Дембліні. А може, і ні. А потім треба буде вивчити мапу. Бо, може, таки їхати далі, аж до Сандомира, і вже там десь переправитися. Хоча мости, мабуть, понищені, навіть не знаю, бо звідки мав би знати. Але мабуть. Може, вже є якісь переправи.

Ну от уже й Пулавська. Мокотув, недалеко поряд Сєльце. Там я воював. Я воював? Віллеманн воював. Воював? Місяць тому. Стріляв, наказував, ховався. Ховався, наказував, а чи стріляв, то вже не знаю, радше наострах. Так. Кільце Служевця, одиничка, дванадцята і шістнадцятка тут їздили, їздилося. Дев’ятнадцятка ще далі, до кільця на Служевці, віднедавна і на форт Служевця. Я любив Варшаву, але вже не люблю. Контрнаступ, два німецькі каеми наші на флангах, втиснуті в гравій, уперед! уперед! Кричу я у власний лікоть, тулячись до землі, вуста повні пилу, і ніхто мене не чує, навіть сам себе не чую, і ніхто ні здригнеться, ні вперед, ні назад, неможливо. Їдемо.

Поліцейський пост на виїзді з міста. Німецький. Я в мундирі. Німецькому. Дзідзя всміхалася, поводилась вільно, ніби ми зупинялися купити пального, вам повний бак, пане шофере?

Вояк відразу побачив, що офіцер, тому підійшов люб’язно, неквапливо, а може, просто собі підійшов, а може, підійшов, щоб напевне, а може, обережно, а може, статутно підійшов, не знаю загалом, як він підійшов, але хотів думати, що він підходить люб’язно, неквапливо, а я, пам’ятаючи все, що казав мені батько, опустив вікно вниз і показав йому лиш диск із вибитим на ньому орлом des Heeres[165] з одного боку і таємною військовою поліцією та службовим номером з другого, а вояк у відповідь тільки відсалютував, ніби геть шокований, він був шокований? Хочеться думати, що був, але як було насправді, що таке насправді?

Я б тобі сказала, але ж ти не хочеш мене слухати, Костоньку, чи ти мене взагалі колись слухав, чи ти мене слухав, не слухав, а може, слухав.

От він відсалютував, а я підняв вікно, та й далі, їдемо собі, Дзідзя аж плеснула в долоні.

— Чудово!

— Ну то дамо собі раду, — сказав я.

Їдемо. Мазовія.

Ніколи сюдою не їхав. Їхав сюдою багато разів, але тепер інакше, на грудях у мене інший орел, і я вже знаю, так, знаю, це не має значення. Ніколи сюдою не їздив. Перевдягнувся у ворожий мундир. Це просто виверт. Нічого більше. Зараз війна. Я ризикую розстрілом, бо ношу ворожий мундир. Я це я, тільки в іншому мундирі.

Адже я німець. Що мені загрожує за носіння мундира мого батька, за те, що видаю себе за нього, за сфальсифіковані документи? Те саме, але не те саме. Смертна кара, але для німця. Їх розстрілюють, вішають чи стинають голову?

Стинають. Я знаю. Я б тобі сказала, якби ти слухав. Якби щось мене з тебе не виштовхало, бо то ж не ти сам зробив, то щось інше. Ті гільйотини невеликі, помальовані в червоне, кат кладе голову німця між дві дошки з вирізаним для шиї отвором, шарпає за мотузку, вістря падає і відділяє голову від тіла.

Мазовія. Краєвид синій і брунатний, дорога погана, дуже погана, вже за Пясечном. Краєвид поганий, дуже поганий. Поля як стіл, я вже звик, коли звик до тих полів, що як зораний стіл, дерева і їхав, а біля мого коліна ствол пістолета-кулемета, а далі коліно Дзідзі в панчосі тілесного кольору. Ми мовчали, бо про що мали говорити? Я мав зупинитися, розгорнути мапу, планувати щось, але зараз хотів лише кермувати, і то їдучи не надто швидко, дорога погана, тому обережно, щоб не спаскудити все ресорою, яка полетіла на якійсь ямі.

Отож їду, їду обережно, я перед собою, а Дзідзя на захід дивиться, бачу її потилицю, темно-зелений фліс капелюшка і світлі пасемця, що вибиваються з-під нього.

Їдемо. Далеко.

Далеко від Варшави.

Зліва Вісла, справа німці. Село і люди, німці. І я. За Варкою шосе першокласне, відкрив дросельну заслінку, подеколи витискали навіть вісімдесят за годину.

— Думаю, десь біля Сандомира зупинимося на ніч, — сказав я, перекрикуючи чудовий рев шести циліндрів.

— Але де? — запитала Дзідзя. — Бо ж ми не можемо спати в полі. Що, в якомусь готелі?..

Я здивувався. Геть не так має поводитися Дзідзя. Дзідзя ж аристократка, тобто, хоч і звикла до єдвабної білизни, може спати і в полі. Задля вітчизни. Порятунку. Якщо вже пориваємося за море, то можна і в полі.

— Та не в мені річ, — засміялася. — Я можу і в полі спати. Але уяви собі, що німецький офіцер, зараз, через місяць після нашої капітуляції, має спати не під дахом? Із жінкою? Та ще й у машині, як, узагалі?..

Погодився.

Але чому?..

Чому вона мені це сказала, якщо я мовчав, кермував, зберігаючи мовчанку, незмінно стискаючи руками кермо? Як вона мене чула?

При дорозі на Козениці — спалений танк. Не знаю, польський чи німецький, я не тямлю в танках. Такий трохи більшенький, так що, мабуть, німецький.

— Чеський, — відповіла Дзідзя. — Тобто німецький, але чеського виробництва[166].

— Я що, думав уголос?.. — налякано запитав я.

Дзідзя лише засміялася. Біля танка — вусаті хлопи у високих чоботах і в шапках відкручували ланки спалених гусениць. А хлопець без вусів і без чобіт крутився неподалік. Танк, мабуть, з бофорса спалили. Як Ксик умів стріляти з бофорса…

Дощило. У мене був повний бак бензину, і цей шевроле мені реально подобався. Шість циліндрів, три з половиною літри, в моєї маленької олімпії один кома п’ять, тут не знаю скільки коней, але навіть ногою відчувається, що багато або й більше, та й уже, та й собі їдемо. І як достойно ревуть ті три з половиною літри і шість циліндрів. Гарне шосе. Їдемо.

Я Константи Віллеманн, і я люблю автівки. Автівки мені подобаються більше, ніж коні. Не люблю коней. Але коні мені подобаються більше, ніж люди. Люблю автівки. Більше, ніж коней, і більше, ніж людей. Але я й жінок люблю. Колись кермував кабріолетом буґатті, п’ятдесят сьомим, у лютому тридцять четвертого в Берліні, сто шістдесят коней під капотом, і гнав сто сорок за годину автобаном, грало радіо, бо навіть радіо було в тому буґатті, але його все одно не було чути, таке враження було, що моя дупа чи не на самому