Щепан Твардох - Морфій

розвідки. Офіцер розвідки Речі Посполитої. Маєте брати на себе ініціативу, чинити на свій розсуд. Їдете до Будапешта, робите там усе, що тільки зможете, потім прошу повернутися, не пізніше ніж до кінця місяця. Ми порозумілися?

Знизую плечима.

— Фінанси?

— А, ну так! — Інженер ляснув себе по лобі та сягнув до внутрішньої кишені піджака. — Тисяча доларів. Цього має вистачити.

— А мої документи? — питає Дзідзя.

— Наш осередок на тему підробки документів ще не розпрацювався на повну. Мусите давати собі раду з тим, що є зараз.

Дурня, дурня, слабкість, чи ти того не бачиш, Костоньку? Кидаєш на шальки власне життя. Нащо? Чому ти більше не хочеш мене слухати, Костоньку?

Тебе в мене вкрали.

Одягаю плащ, рукавички. Забираю ключі. На Дзідзі норкове хутро, маленький капелюшок, навіть є муфточка. Немає війни, немає. Де війна, яка війна?

Виходимо.

Вийшли. На місці моєї олімпії стоїть шевроле. На польських номерах, іще довоєнних.

— У нас польські таблички, — сказав я.

— Скажемо, що з реквізованих, — відповіла Дзідзя.

Я відчинив багажник, дістав пістолет-кулемет і патронташ. Дзідзя дивилася злякано, впізнала зброю.

— Умієш стріляти? — запитав я, пам’ятаючи, як вона впокорила була мене під «Лурсом».

— З такого стріляти не вмію і не буду, — відмовила зі зверхністю аристократки, котра відмовляється сідати у вагон третього класу.

Я всміхнувся до неї, вона всміхнулась у відповідь. Вона щось робить зі мною, щось у мені змінюється, щось у мені замовкає; щось, чого я раніше не чув, але що там було, а зараз замовкає.

Ти не чув мене.

Ми сіли в авто, я завів двигун, вставив магазин у гніздо, але не пересмикував затвор, щоб він випадково не вистрелив від якогось струсу. Хвилину сидів мовчки, поклавши руки на кермо.

— Хіба нам не треба щось розпланувати наперед? Якусь дорогу, легенду, що маємо казати, коли нам перевірятимуть документи?..

— Так, тобі треба. Ти ж тут офіцер-розвідник, правильно?

Знову хвилину в мовчанні я стискав руками кермо, ніби висів на ньому над прірвою.

— Ні, — нарешті витиснув із себе. — Я не офіцер-розвідник. Я навіть не офіцер резерву уланів. Тобто я, звісно, офіцер за документами, закінчив курс, керував чотою, бився з німцями, але я не офіцер, навіть не солдат.

Нащо я це сказав, наражаючись на її кпини? Нащо? Не знаю. Але Дзідзя не кпила.

— То хто ж ти? — просто запитала. Поважно запитала.

Хто ж я? Хотів сказати: я Костик Віллеманн, джентльмен, марнотратник, розпусник і наркоман. Мені ніколи не бракувало грошей. Люблю водитися з художниками і письменниками. Любив. Люблю жінок. Трохи вивчав полоністику, щоби забути, що я німець по крові, але мене полоністика не цікавила, студії я не закінчив, трохи рисую, заочно вчився у найкращих професорів АОМ, мати платила, але то мене теж мало хвилює, якщо чесно. Хотів зайнятися фотографією, фотографувати голих жінок у розгнузданих позах, але війна почалася, перш ніж я встиг купити собі камеру. Хотів написати сценарій до фільму або зрежисувати сам фільм, щоби в ньому зіграла Ордонувна. Я розмовляв про те з Ярославом, він заохочував мене, особливо під горілку, бо на тверезу голову заохочував уже не так палко. І я зняв би Саломею в ролі другого плану. Циганки-ворожки. Але я не написав, а потім прийшла війна. Я люблю морфій, холодну горілку і шампанське, не гребую кокаїном, люблю витончені наїдки, люблю танцювати з жінками, в «Адрії» чи в «Парадизі», з жінками, із якими ввечері знайомлюся, а вранці прощаюся. Любив. Люблю піти з ними в ліжко, але більше я люблю те, що вони самі до мене лягають, мені куди важливіше те, щоб вони мене хотіли, ніж власне їхнє тіло. Тіла мене втомлюють. Не втомлює мене тіло Гелі. Не втомлювало. Досі не втомлює. Я хочу Гелю. Не люблю її. Люблю її. Любив. Ні. Не знаю. Я Константи Віллеманн, і я хороший син своєї матері. Неправда. Я Константи Віллеманн, і я прийняв любов свого батька, знаючи, до чого це його приведе. До простріленого черепа. Я Константи Віллеманн, і я ненавиджу свою матір.

Я Константи Віллеманн, і моя матінка — не людина. Я Константи Віллеманн, і я — син дияволиці. Я син диявола, мій батько запліднив диявола, і диявольське лоно породило мене, а мій батько втратив свого прутня, щоб уже нікого не зміг запліднити.

Я Константи Віллеманн, і я не маю ні брата, ні сестри, не маю нікого. Я сам. Не маю дружини. Не маю сина. Я Константи Віллеманн, я не маю ні матері, ні батька, маю тільки диявола і труп. Я Константи Віллеманн, і я син диявола і трупа. Я Константи Віллеманн, і мені до сраки, німець я чи поляк, бо є на світі й важливіші речі.

Я Константи Віллеманн, і я варшав’янин. Ніколи раніше я про те не думав, дивлячись углиб вулиці Мадалінського, у бік Раковця, під будинком із шоколаду крізь вітрове скло двомісного шевроле мастер, який мені не належить. Стискаю руки на кермі. Біля мого коліна дуло автомата в перфорованій накладці, далі коліно Дзідзі Рохацевич у тілесного кольору панчосі з єдвабу. Я варшав’янин.

Я Константи Віллеманн. Я Константи Віллеманн, марнотратник, розпусник і наркоман. Бачу різні речі. Чую різні речі.

Мене не чуєш. Матері не чуєш. Заткнув собі вуха.

— То хто ж ти? — запитала Дзідзя.

— Ich heiße Baldur von Strachwitz.

— Але насправді, — каже, як маленька дівчинка.

Насправді я не Константи Віллеманн. Я не Бальдур он Штрахвіц. Я не. Насправді не є стискаю руки на кермі міцно міцно напружується шкіра на кісточках зараз лусне не лусне. Я син диявола і трупа. Насправді я не син диявола і трупа, я син Бальдура і Катажини, але вона не людина. Хто вона? Вона жінка. Людина. Ні.

— Немає жодного насправді. Насправді мене немає. Насправді немає нікого.

— Пшибишевщина, — всміхнулася Дзідзя.

Але без погорди. Дражнить мене, але без погорди. Нащо? Може, раніше теж було без погорди? Ні. Так.

— Їдьмо, Константи. Виїдемо з Варшави, зупинимось на ніч і вже тоді вигадаємо якийсь план.

Натиснув на газ.

Куди? На південь. Наразі на Пясечно, потім треба буде десь переправитися через Віслу. Так. Шосе на Радом не поїду, хоч там найкраща дорога, асфальтована, але краще не спокушати долю, краще бічними дорогами. Чи то вздовж Вісли, Пясечно, потім жахлива, у ямах, дорога на Черськ, тому треба буде їхати поволі, далі Потич, тудою я колись їхав, хоча частіше таки їздили по шосе на Радом, від Варки знову нормальна дорога, але все ж не така, як